З чорної кішки білої не зробиш…

Степан був хазяйновитим хлопцем, нічого, що сирота, що у руки не візьме все зладнає, усьому дасть раду. Завжди охайно вдягнутий, випрасуваний, виголений не одна дівчина задивлялася на статного парубка, а він ніяк не вибере.

– Золоті руки має хлопець. – казали у селі. – Йому б жінку під стать…

Степан все придивлявся. Хотів, що роботяща була і красива, і щоб модно вдягалася, як міські дівчата, і щоб розумна, з освітою і щоб в компанії, була веселою, забавною…

Жодна в селі не підходила Степану на роль дружини, а тут саме прислали в село молоду спеціалістку, завідувачку клубом – Віолетту. Тут Степан і пропав.

Закохався в дівчину з першого погляду. Батьки Віолетти професори, з міста тож весілля гуляли у місті, в ресторані. Степан був сиротою, батьки давно померли, рідні більше не мав, тож з села на весіллі було мало людей, лише близькі друзі молодого.

Степан і не переймався, бо окрім Віолетти нікого й так не бачив.

Спочатку Степанові подобався стиль життя дружини. Репетиції, посиденьки з молоддю до опівночі, вечері у ресторані в місті. Дружину зовсім не цікавила господарка, чи прибирання в будинку, а за приготування їжі не могло бути й мови.

– Не моє це Степанку. Не моє – лагідно воркотіла на вушко, ніжно цьомкала і бігла на роботу.

Степан вже й змирився, що дружина в нього творча натура, але коли Віолетта почала більше часу проводити на роботі, як вдома, і приходила злегка напідпитку, Степан забив тривогу.

– Віолетто, – одного разу почав розмову Степан. — Може нам час вже про дітей подумати, для себе вже пожили, як не як вже дев’ять років живемо. Та й батьки твої про онуків запитували вже не раз.

– Степане! Припини! – як відрізала Віолетта. Ти знаєш діти це не для мане!всі ті памперси, недоспані ночі! Ні! І взагалі, а якщо я після родів погладшаю? Тоді я буду схожа на ваших сільських бабів! – зареготала Віолетта.

– Ти будеш любити мене гладкою, Степане!

– Віолетто, я буду любити тебе завжди, якою б ти не була. Пам’ятаєш: «і в горі, і в радості, в здоров’ї і в хворобі, аж поки смерть не розлучить нас…» – та Віолетта вже цього не чула. Вона поспішила до воріт наспівуючи під ніс:

– «…є дівчата для роботи, а є для кохання…».

…Цього вечора Віолетта не прийшла додому. Степан опівночі вирушив до клубу. В кабінеті світилося, за столом сиділа п’яна напівгола Віолетта і такі ж п’яні чоловіки, побачивши Степана вони швидко покинули приміщення:

– Степанку, – п’яно пробелькотіла Віолетта, – забери мене додому. Я трішки втомилася.

Степан мовчки завдав дружину на плече, погасив світло і поспішив додому.

Скільки води витекло з того часу і не злічити. Та нічого не змінилося, хіба що постаріли Степан з Віолеттою, пити дружина так і не кинула. І лікував її Степан, і кодував – все намарно. Місяць, два втримається Віолетта, далі знову береться за чарку. А так, як дітей Бог їм не дав, то й доживають віку удвох.

Сусідка баба Василина не раз казала:

– То Степане, кара твоя! Бо моя Галька за тобою ще з дитинства сохла, та й не тільки вона, а ти нашими дівками знехтував, хотів з міста, от тебе бог і покарав.

А Віолетті твої вже пропаща година.

– Чим горнець накипів – тим буде смердіти.

– Ага! – підтакнула стара Горпина, що з за тину чула всю їхню розмову.

– З чорної кішки білої не зробиш!

З легкої руки баби Василини, до Віолетти прилипло прізвисько «Кара»

От і нині вийшов Степан біля хвіртки та й дивиться на дорогу.

Люди до Святої Вечері посідали, колядників зустрічають, а Віолетти й досі нема. Клялася, божилася, що нині, ані краплі до роту не візьме…

Степанові думки порушили дитячі голоси, то хлопці йшли колядувати:

– Діду Степане, там в кінці села в кучугурі Ваша баба Кара лежить. Ідіть швидко, а то вона геть синя…

Степан забіг до хати, накинув на плечі кожуха іншого примостив на санки та й поспішив на інший кінець села:

– « і в радості, і в горі, і в хворобі, і в здоров’ї» – шепотів старий Степан витираючи скупу чоловічу сльозу…