Вишите життя Євгенії Олексюк

Як відомо, Кременець та Кременеччина здавна славляться талантами народних умільців. Тут проживає і творить чимала кількість майстрів народних ремесел, що зберігають і примножують знання українського народу, його духовну культуру. Серед них – і писанкарі, і лялькарі, різьбярі, гончарі та вишивальники.
У Всесвітній день вишиванки, коли і дорослі, і юні, і зовсім маленькі українці одягають модні вбрання, оздоблені геометричними чи рослинними орнаментами, що вбирають очі символічно поєднаним різнобарв’ям, працівники музею Юліуша Словацького завітали на гостинну розмову до мешканки села Білокриниця – Євгенії Антонівни Олексюк.
За рукавиці давали хлібину
22 травня Євгенія Антонівна відсвяткувала 96-й день народження. За плечима цієї невисокої тендітної жінки – 40 років педагогічного стажу, нелегкі дитинство і юність, окупації «совєтів» та німців. Народилася Євгенія Антонівна у 1925 р. у Білокриниці в сім’ї Антона і Анни Поліщуків. Батько, родом з Горинки, належав до дуже невеликої кількості освічених людей у селі, тому основну працю висококласного столяра у технікумі поєднував із головуванням у «Просвіті», завідуванням хати-читальні, роботою керівничої ради сільської гміни. Репетиції хору «Просвіти» відбувалися в будинку Поліщуків, який подружжя звело самотужки. Євгенія Антонівна оживила в пам’яті спогад з дитинства, коли вона з двома сестрами, Ольгою і Надією, носили по цеглині, допомагаючи батькам. А ще зарясніло перед очима нашої уяви велике впорядковане обійстя з вуликами, кольорові квітники, сад. За освітою Антон Автономович був агрономом і бджолярем, тому не дивно, що любив землю, садівництво і мед. Дбав про своїх трьох доньок, записав їх у польський садочок, який відвідувало усього кілька дітей із села.
Закінчивши 4 класи польської школи у Білокриниці, Євгенія Антонівна продовжувала здобування освіти у Кременецькій школі Nº4, яка теж була польською. Наша співрозмовниця до сьогодні пам’ятає відмінну якість харчування у школі, а хлібом із пшеничного борошна, який заклад випікав самостійно, охоче посмакувала б і зараз, якби така випічка існувала. Серед предметів, які охоплював шкільний курс, були, зокрема, мови: українська (називалася руська), польська, німецька, географія, історія, біологія тощо. На уроках гігієни пані гігієністка навчала, як правильно зачісуватися, доглядати за волоссям та тілом, а також дбати не лише про свій зовнішній вигляд, а й про стан помешкання, подвір’я. Ці знання, підтримані практичною працею при домашньому обійсті, залишилися назавжди. Щоденний душ є обов’язковим пунктом у програмі особистої гігієни довгожительки. Це залізне правило, яке виконує, навіть незважаючи на величезну втому, бо донині обробляє грядки, доглядає подвір’я і квітники з екзотичними рослинами. На шкільних лекціях ручної праці Євгенія вчилася розписувати яйця, в’язати спицями та гачком («шиделком»), вишивати. У той час кожна юнка повинна була мати вишиту сорочку. Ще тоді дівчина не знала, що в майбутньому ці початкові вміння доведеться самотужки вдосконалювати, щоб вижити.
У 1939 р. прийшли «совєти». Євгенію, котра вже закінчила 7 класів, прийняли у вересні в 6 клас тієї самої четвертої, проте совєтської школи. Серед предметів з’явилася російська мова, а велика сільська бібліотека, що діяла до того часу, швидко «розсмокталася» – всі книги було розібрано і ніколи не повернуто.
Із приходом німців у 1941 родина ледь не втратила батька. Хтось із односельчан написав донос про те, що Антон Автономович за «совєтів» працював головою сільсьради. Батько, почувши про це, відразу рушив у Кременець, а дівчата цілий день простояли біля хвіртки свого будинку в очікуванні. Повернувся Антон Автономович, коли вже смеркало. Від німецького арешту дивом врятувався завдяки протекції одного із колишніх просвітян, з яким раніше співпрацював.
На Пречисту у 1942 р. Антон Автономович помер від туберкульозу. Через три тижні сестри поховали і маму Анну. Перед тим жінка випила якесь чудодійне зілля у знахарки в Бережцях, куди дівчата відвезли матір в надії на порятунок. Померла відразу на місці, промовивши лише: «Ой, дітоньки, я помираю…».
Надзвичайно важка ноша і велика відповідальність лягли на плечі найстаршої, вісімнадцятирічної, сестри Ольги. Сусід два рази показав, як користуватися плугом – відтоді обробляння 2,5 га землі стали її обов’язком. Сімнадцятирічна Євгенія поралася біля худоби, а були в господарстві і коні, і корови, і свині, і кури, які потребували пильного господарського ока та догляду. Після смерті батьків почала вимирати худоба. Всіх курей за одну ніч повиносив якийсь хижак. Та набагато гірша біда прийшла в родину, коли Ольга, котра влаштувалася продавчинею в крамницю технікуму, обікрадену певної ночі невідомою особою, змушена була повністю повернути суму викраденого товару. Дівчата, відчуваючи жахливу розгубленість та брак будь-якої підтримки, почали продавати усі припаси та худобу. Залишилася одна корівка та гнітюче відчуття голоду. Рідна тітка з Горинки відмовила у позиці зерна, бо мала твердий намір його продати. Пригостила натомість хлібиною. Сердечна сусідка постійно підгодовувала, чим могла. Найчастіше – однією скибкою хліба, яку ділили на трьох. Навесні, коли з’явилися перші яблука-кислиці, варили кисіль, від якого, однак, відчуття голоду лише підсилювалось.
Ось тоді й стали в нагоді базові знання та вміння, отримані Євгенією на уроках ручної праці та вдома, від мами, котра збирала зразки старовинних вишивок. Володіючи неабияким дизайнерським хистом, тонким вмінням поєднування кольорів та композицій, широкою і багатою уявою, дівчина самотужки навчилася плести хустки, шкарпетки, рукавиці та светри. Їй вистачало лише раз побачити плетений візерунок, котрий сама, без жодної інструкції, згодом могла відтворити. Почала шити, осягнула теж майстерність вишивки у різних її техніках, зокрема, гладдю. Слава про майстриню поширювалася. Сестри самі ткали конопляне полотно, пряли овечу вовну. Доволі швидко з’явилися покупці й замовники виробів. За рукавиці, наприклад, давали хлібину. Дуже добре запам’ятався директор технікуму із цікавим, об’ємним замовленням для свого кабінету – пошити штори, оздоблені мережкою та іншою вишивкою.
Митець від Бога, педагог від серця
Разом із приходом «совєтів» у 1945 р. Євгенія пішла навчатися у «новий» технікум. Підбурена одногрупниками, поступила у Львівський педінститут на біолога. Проте із мріями, пов’язаними зі Львовом і студентським життям, довелося розпрощатися, оскільки грошей на навчання не вистачало, а за кожним разом добиратися у місто Лева верхи на вагонах – не хотілося. У наступному академічному році Євгенію було зараховано до лав студентів Кременецького педінституту, однак катастрофічна нестача грошей не дала змогу і цього разу продовжити навчання. Знову потрібно було думати, де взяти зерно, щоб спекти хліб, адже землю, що з такою любов’ю і вдячністю обробляли невтомними руками декількох поколінь, забрали «совєти». Повернулася дівчина у цей заклад через кілька років на заочну форму навчання, вже вчителюючи в Білокриниці. В селах не вистачало вчителів, а коли вчителька молодших класів поїхала на лікування, згадали про Євгенію як про розумну, освічену та працьовиту односельчанку. Запросили, а після повернення постійної вчительки, не захотіли відпускати. Таким чином Євгенія працювала декілька років в молодших класах в Попівцях, біологом в Залісцях, де повністю облаштувала шкільне подвір’я і посадила сад, мовником – в Андрузі. Подруга порадила «на мові зупинитися», здобувши вищу педагогічну освіту.
Студентів, котрі навчалися з Євгенією у Кременецькому інституті, перевели у Рівне, тому диплом дівчина отримала Рівненського педінституту. А далі – нелегка вчительська праця.
Хоча після війни вишивка набула популярності, а особливо модними були вишиті предмети побуту, часу на улюблене рукоділля не вистачало. Мистецький талант, естетична інтуїція, активна і багата уява проявилися натомість у шкільній праці. Кожного року класи Євгенії Антонівни здобували перші місця за квіткові композиції та оздоблення простору. Вчила дітей фантазувати та переконувала, що для створення естетичної квіткової композиції абсолютно не обов’язково мати під рукою оберемки квітів, вистачить і трьох рослин. На особистий клас-кабінет, створений самостійно Євгенією Антонівною, приїздили подивитися директори і вчителі району – для перейняття досвіду. А облаштувала клас вчителька так, як їй хотілося, щоб приємно там було перебувати і їй, і учням. Перш за все, замовила в технікумі дерев’яні панелі на стіни, що було абсолютною новинкою – жодного класу у школі такого не було. Попросила теж працівників технікуму зробити підвищення біля вікна, позаду вчительського стола, де розмістила тумбу із купленим нею програвачем та величезною, привезеною на замовлення, пальмою.
Одного разу, вгледівши географічний майданчик в іншій школі, вчителька мови запрагнула відтворити подібний у своїй. Звичайно, задумане вдалося, але не без сторонньої допомоги. Гірки для майданчика виготовив вчитель історії, чоловік Євгенії Антонівни – Володимир Леонтійович Олексюк. Родом із Кімнати, ще хлопцем навчався у Кременецькій українській гімназії. У 18 років Володимира призвали служити в радянську армію. Воював з німецьким нападником. Майже 7 років проживши в Німеччині, вільно володів німецькою та цінував працьовитість, організованість, схильність до порядку носіїв цієї мови. Непересічна особистість, вчитель від Бога – у школі був улюбленцем учнів. Євгенія Антонівна згадує про чоловіка із надзвичайним теплом у очах, ледь помітно посміхаючись у думках до своїх спогадів. Обоє обожнювали музику. Володимир Леонтійович грав на скрипці Страдіварі (копії, звичайно, яку купив свого часу в Кременці в одного польського єврея), котра лежить тепер, чекаючи, аж котресь із онуків візьме її до рук. Грав також на піаніно, акордеоні, балалайці, гітарі, сопілці, мандоліні. Цей останній інструмент виготовив власноруч, коли, будучи підлітком, грав у кімнатецькому оркестрі, а мандоліни там якраз не вистачало. Дітям виготовляв сопілки, вирізав скульптури з дерева та крейди. Малював. Плекав мрію, що після виходу на пенсію, не обмежений ніякими часовими рамками, буде багато малювати. Придбав фарби. Та не судилося…
Після смерті чоловіка Євгенія Антонівна поринула з головою у мистецтво різнобарвної вишивки. Саморобну книгу із стародавніми українськими орнаментами, які, отримавши від мами, поповнила своєю зібраною колекцією, було втрачено. Вона поїхала на виставку разом із композиціями квітів у Кременець і, на жаль, не повернулася. Тому за зразками вишивки майстриня зверталася до спеціалізованих німецьких альбомів чи вітчизняних газет і журналів. Виготовляла також об’ємні аплікації. Свої вироби здебільшого роздаровувала. Вишивала і для церкви.
Вишивка вабила і продовжує вабити Євгенію Антонівну і глибинним, не до кінця розгаданим, сакральним пластом духовних надбань наших предків, і своєю традиційністю, не позбавленою однак оригінальності, і тихим, м’яким мережанням серцевих ран, здатним їх хоч трохи загоїти.
P.S. Вироби на фото – вишиті майстринею у 80-річному віці. Вишивка з’являється за один-два вечори.
Людмила ОХОЦЬКА