Велич Листопадового чину крізь призму історії

Щороку 1 листопада ми відзначаємо видатну історичну подію – здійснення Листопадового чину в 1918 р., у результаті якого постала держава галицьких, буковинських і закарпатських українців – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Пам’ять про Листопадовий чин, ЗУНР та Українську Галицьку армію з плином часу не лише не згасає, а, навпаки, викликає все більший інтерес. Адже, виявляється, ми ще багато не знаємо про події в ЗУНР та її розбудову, про героїчну і водночас трагічну боротьбу УГА, про тих, хто жертовно виконував свій громадянський і військовий обов’язок в час державотворення і війни проти Польщі, яка зазіхнула на споконвічні українські землі Галичини. Актуальною досі є проблема гідного вшанування героїв боротьби за Україну в той період, збереження і встановлення меморіальних пам’яток.
А тоді, сто три роки тому, в ніч з 30 жовтня на 1 листопада 1918 р. невелика група українських патріотів – молодших старшин (офіцерів) австро-угорської армії на чолі із сотником (капітаном) Дмитром Вітовським організувала у Львові збройний виступ, у результаті якого влада легітимно перейшла в руки Української Національної Ради (УНР). Остання була представницьким органом українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття та заявила про утворення на українських землях вже фактично неіснуючої Австро-Угорської монархії незалежної Української держави. 9 листопада був створений уряд – Рада Державних Секретарів, а 13 листопада задекларована назва цієї держави і прийнята тимчасова конституція ЗУНР. До речі, одним з художників, що виконав ескіз герба ЗУНР – «Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону» – був уродженець Тернополя Олег Лошнів.
Утворення і розбудова ЗУНР відбувалися в надзвичайно складних геополітичних умовах, що склались у Східній Європі із завершенням війни, яку згодом назвуть Першою світовою. Однак визначальним стало те, що українці, як і інші народи, котрі раніше входили до Австро-Угорщини, маючи найменш сприятливі чинники і можливості, створили власну державу.
Листопадовий чин відбувся швидко та успішно, адже українці брали владу в свої руки на рідній землі. Вже 1 листопада національні жовто-сині прапори замайоріли у Станиславові (нинішній Івано-Франківськ) і Золочеві, 2 листопада – Збаражі, Коломиї та інших повітових центрах, у ніч з 2 на 3 листопада – у Тернополі… За лічені дні вся Східна Галичина стала територією Української держави. Однак через чужинські зазіхання не вдалося українській владі утвердитися у Північній Буковині і Закарпатті.
Перебравшись у Тернопіль, Державний Секретаріат ЗУНР проводив значну роботу щодо конституювання державних органів влади – як центральних, так і в повітах, створення боєздатної армії, зокрема тут почалося формування Летунського відділу Галицької армії, прийняття урядових актів щодо розвитку господарства і торгівлі, утвердження правопорядку, вирішення надзвичайно важких соціальних проблем в краї, населення якого перед цим чотири роки страждало від війни. Мало хто знає, але уряд республіки прийняв навіть спеціальну постанову про виплату компенсації тим особам та членам їх сімей, котрі постраждали за українську справу в час Австро-Угорщини, і домігся її виконання.
Українська Галицька армія отримувала з грудня 1918 р. допомогу зброєю, зокрема артилерією, та амуніцією з УНР, однак тоді ж військові сотні із ЗУНР, передусім, з Тернопільського, Теребовлянського, Скалатського, Бережанського і Підгаєцького повітів, були відправлені на допомогу Армії УНР, що певною мірою послаблювало антипольський фронт в Галичині. Навіть школа жандармерії з Тернополя в повному складі відбула в Наддніпрянську Україну. В таких складних умовах спільної борні українці по обидва боки Збруча воювали за свою державну незалежність.
Безпосереднім наслідком Листопадового чину стала реалізація ідеї соборності українських земель. Після підписання Передвступного договору у Фастові 1 грудня 1919 р. основні переговори щодо об’єднання двох українських республік в одну державу відбулися в Тернополі між делегаціями УНР та ЗУНР під керівництвом відповідно Григорія Сидоренка і Льва Бачинського. Були вироблені конкретні положення здійснення цього процесу, змісту Акту злуки та його ухвалення. 22 грудня тернопільська газета «Український голос» повідомляла про скерування представницької делегації ЗУНР у Київ.
А потім почалася важка і не відома досі для урядників всіх рівнів у ЗУНР державотворча праця. Найбільшою проблемою і, зазвичай, важко вирішуваною став брав фахових кадрів серед українців, які могли би дієво працювати в урядових структурах, повітових і міських комісаріатах, не кажучи вже про такі галузі, як залізниця, пошта і телеграф, фінанси, медицина. Мабуть, через цей чинник не вдавалося результативно вирішити багато важливих проблем, передусім економічних і соціальних.
Уряд республіки – його очолював спочатку Кость Левицький, а потім Сидір Голубович (уродженець с. Товстеньке на Чортківщині) – загалом зумів налагодити управління в державі, дбав про правовий порядок, матеріальне забезпечення, налагодження міжнаціональних стосунків у державі, розвиток шкільної освіти тощо, особливо якщо взяти до уваги те, що територія ЗУНР була розорена попередньою чотирирічною війною, а тепер тривала війна польсько-українська. І все таки соціальне і моральне становище людей було дуже важким. Про це свідчить хоча б один документ (а їх подібних є сотні) – звернення громади села Дітківці на Зборівщині до уряду республіки 1 квітня 1919 р., в якому читаємо: «Ми всі мешканці громади Дітківці єстесьмо дуже бідні…, всі наші господарства в часі австрійської війни знищені…, не маємо куска хліба, ані картоплі…, не осталось ні одної хати…». За таких обставин значну матеріальну і фінансову допомогу ЗУНР отримувала від УНР, причому ще до проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року.
Парламент республіки – УНР (в ній із 191 депутата 52 представляли сучасну Тернопільщину) на чолі з Євгеном Петрушевичем став верховним державним органом в ЗУНР та утвердженні у ній демократичного ладу. Прийняті ним закони виразно про це свідчать. Однак з реалізацією законів справа не була вельми успішною. Передусім, треба сказати про земельний закон, який був найбільш злободенним для громадян ЗУНР – і не лише селян як найбільш чисельної категорії населення. Тільки 14 квітня 1919 р. УНР прийнята «Закон про земельну реформу», а оприлюднений він був майже через місяць – 8 травня. Таке зволікання мало не те що негативні, а трагічні наслідки для ЗУНР, коли врахувати, що абсолютна більшість стрільців УГА були вихідцями із села: досвід усіх воєн каже, що держава, надаючи землю селянам, забезпечує стійкий опір окупанту.
Оцінюючи сьогодні з висоти минулого ситуацію в ЗУНР, можемо стверджувати, що основним гарантом незалежності держави була УГА. Вона творилася буквально за ходом політичних і воєнних дій і врешті-решт стала серйозною мілітарною силою. Мало хто знає, що ще від грудня 1918 року тисячі галичан, переважно з території Тернопільщини, відбули у складі військових частин в Наддніпрянську Україну захищати її від більшовицьких орд. УГА ніколи не мала 100 тисяч вояків, як часто пишуть, її бойовий склад не перевищував 50 тисяч, а за Збруч у середині липня 1919 р. перейшло трохи більше 60 тисяч галицького війська – та саме у такому правдивому факті ми можемо оцінити звитягу стрільців, підстаршин і старшин армії ЗУНР.
…1 листопада 1919 року у часописі «Стрілецька думка», що виходив у Вінниці, до перших роковин Листопадового чину та утворення ЗУНР був опублікований вірш «1 листопада» невідомого автора. Вірш починається рядками, які і в наш час варто пам’ятати, щоб збагнути велич цієї знакової історичної події:
Був чудний час. Ми вгору стяг підняли.
Одним ударом ворога змели,
Перед усім ми світом показали,
Що від віків ми вольнії сини…
І нині українці, як й понад сто років тому вояки УГА та Армії УНР, на сході своєї держави у війні із шовіністичною Росією своїм героїзмом, жертвами стверджують, що вони дійсно вільні і мужні сини свого народу. Завдяки таким синам Україну не зламати і не завоювати.
Петро ГУЦАЛ, кандидат історичних наук