Василь Тракало: “Без підтримки держави традиційні медіа не витримують конкуренції з новітніми інформаційними платформами”

Нинішнє професійне свято українські медійники зустрічають у рік 65-річчя створення Національної спілки журналістів України. У далекому квітні 1959-го в Києві відбувся її перший установчий з’їзд. Однак сьогодні ця дата в умовах боротьби нашого народу за свою Незалежність проти московських загарбників має зовсім інший зміст. Отже, про ситуацію із ЗМІ під час війни на теренах краю, їхні досягнення і проблеми розмовляємо напередодні Дня журналіста з головою Тернопільської обласної організації НСЖУ Василем Тракалом.

– Пане Василю, вітаємо з професійним святом, 65-літтям Спілки… Та чи є цей ювілей знаковим для нинішнього покоління журналістів, оскільки організація була утворена в радянські часи з дозволу або під егідою тодішніх комуністичних диктаторів?
– А ми і не святкуємо, а лише згадуємо історію НСЖУ, яка сьогодні налічує 18 тисяч членів. Звісно, вона тоді не могла не бути у системі пропагандистської машини радянської ідеології. Зараз, як на мене, та доба залишається лише точкою біографічного відліку наймасовішої і найповажнішої журналістської спільноти України. Бо, як казав колись перший директор інституту журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Москаленко, – «журналістика це не професія, а група крові…» Саме ця національна група крові єднає нас усіх, а не тільки працівників ЗМІ, і сьогодні у спротиві кремлю. Національні професійні традиції, новаторство, досвід ветеранів та енергія молодих – примножують творчу, патріотичну силу Спілки української доби. Тому нинішня дата зовсім не є ностальгією за комуністичним минулим, а навпаки – її майбутнє лежить в площині без «руского міра», у родині європейських народів. За це на східному фронті зі зброєю в руках щодня ведуть боротьбу з окупантами і члени нашої Спілки.

– Далі давайте торкнемося наших редакцій газет, радіо, телебачення. Що сьогодні відбувається на Тернопільщині насамперед з друкованими засобами інформації?

– На жаль, статистика дуже сумна. Якщо якихось 5 років тому мені у подібних розмовах доводилося розмірковувати про погано організовану передплату чи невчасну доставку газет до читачів поштою, про брак редакційних кадрів чи слабку фінансову підтримку видань місцевою владою, то зараз навіть неприємно думати – ті проблеми зникли взагалі. Газети масово закриваються. Скажімо, з 17 колишніх районних друкованих видань функціонують 3 – у Чорткові, Шумську, Зборові. Решта, мабуть, уже назавжди перестали існувати через нестачу коштів, складні партнерські стосунки з «Укрпоштою», незрозумілу поведінку голів місцевих громад… А як все нібито добре починалося у плані перспективної розбудови медійних структур майже 20 років тому. Тоді я працював головним редактором газети «Нова доба» у Бучачі. Пригадую, ще задовго до появи такого очікуваного моїми колегами Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» у 2005 році Верховною Радою і Урядом було започатковано пілотний проєкт за участю кількох десятків газет. Зміст його полягав у тому, аби дати – як у Європі! – виданням значно більше незалежності від влади, свободи слова, фінансової монополії… Прикро, але згодом цей закон був успішно нівельований, потоплений тією ж владою, олігархами, далеко не зацікавленими, як виявилось, у потужній вільній пресі. Телевізійні канали почали приватизувати можновладці кожен під себе. Їм на поточних чергових виборах різних рівнів того інформресурсу, впливу на людей цілком вистачало. Цинізм полягав у тому, що колективам пресових редакцій казали, мовляв, беріть свободи слова стільки, скільки хочете, пишіть об’єктивно, правдиво… Проте видання, особливо регіональні, ніяк не могли скористатися цим історичним шансом, бо держава упродовж кількох років лише обіцяла створити стартове фінансове підґрунтя. Тобто, влада зробила один крок – формально посприяла у реформуванні преси, а далі практично, як тепер розуміємо, у тодішніх умовах загального хабарництва, тотального розкрадання народного багатства, скажімо, в армії, на газових чи нафтових родовищах, у сільському господарстві відчепила від бюджетних дотацій «редакційні вози». Бо навіщо витрачати навіть ті мізерні кошти на друковані ЗМІ, які, можливо, завтра як незалежні розслідуватимуть їхні вчорашні злочини? Таким чином преса потрапила у хитро спланований капкан так званого реформування. Що з того вийшло – статистика Тернопільщини більш ніж переконлива.

– Розуміємо, що така ситуація не лише на теренах нашого краю?

– Звичайно. В усіх областях країни кількість закритих газет складає уже далеко за 50 відсотків. І це, зауважте, в період війни з агресором, коли, здавалось би, кожний медіа ресурс мав би бути задіяний у національному пропагандистському просторі максимально ефективно. Особливо, якщо брати до пильної уваги надважливу місію друкованих видань у прифронтових регіонах, де зовсім не краща ситуація.

– А чому, наприклад, десять років тому редакції нині закритих газет не били на сполох у двері високих чиновників з Кабміну, не солідаризувалися у проблемній загрозі, аби привернути увагу суспільства в ефірах провідних популярних київських телеканалів?…

– Гримали у двері. Писали, дзвонили, заходили, де, вважали, можна знайти порятунок. Однак… Не було жодного серйозного сюжету в етерах центральних телемедіа на захист регіональної преси. Ось  така була солідарність. Кожен думав про себе, про свою рекламу і гроші. Результат – спільно затоптали місцеву пресу як якийсь непотріб. Сумно, звісно, бо саме колишні районні та обласні видання завжди були найближчими до людей, їх найчастіше передплачували місцеві жителі сіл, містечок, приходили до редакцій зі своїми соціальними тривогами. Пам’ятаєте колишні десятиліттями популярні типові рубрики «Газета виступила. Що зроблено?», «Дзвінок до редакції», «Таке життя», «Лист покликав у дорогу»… Так, то були інші часи, але про нас – тодішніх. Проте нині нам таки необхідно стати оптимістами, впевнено дивитися в майбутнє загартованої у боях з ворогом держави. Мені приємно напередодні Дня журналіста подякувати за нелегку щоденну працю колективам редакцій, які і сьогодні тримаються на плаву та примножують славу української преси. Серед них обласні газети «Вільне життя» (головний редактор Петро Федоришин), «Сільський господар» (Богдан Новосядлий), «Свобода» (Тарас Савчук), чортківська «Голос народу» (Любомир Габруський), «Новини Шумщини» (Алла Вознюк-Омельчук), «Зборівська дзвіниця» (Оксана Семенина)…

– Василю Йосифовичу, ще один важливий аспект. Чому, на ваш погляд, пасивно спостерігали за передчасним закриттям газет голови місцевих громад, далеко не бідні, скажемо так, фермери, будівельні компанії? Від них у значній мірі залежить також і нинішній розвиток нашої культури, духовності…

– Бо вони уважно спостерігали за поведінкою Києва. Якщо ти десь, щось нечесно взяв, не заплатив усі податки, «виграєш» регулярно бюджетні тендери, нараховуєш собі фантастичні зарплатні, то мусиш догоджати як собі, так і вищому начальству. То навіщо, скажіть  мені, йому зайва морока з іноді непередбачуваною газетою. Будьмо також справедливі та самокритичні: дивіться, як протягом останніх років на шпальтах друкованих ЗМІ, в ефірах телевізійних і радійних програм суттєво поменшало критичних, серйозних аналітичних матеріалів, не кажу вже про давно забутий читабельний дієвий жанр – фейлетон. Редакції нині майже не критикують злодіїв, бракоробів, хабарників, оскільки бояться втратити з їх кола потенційних рекламодавців, навіть дрібних спонсорів. Ось і виходить, як наші мудрі людли кажуть, – у кого гроші, той і замовляє музику. Набрали свого часу – ще у 90-ті роки – деякі «латифундисти» тисячі гектарів людської земельки у так звану оренду на мільйони доларів, а допомагають громадам мізерними центами – на лікарні, може, освіту. Про культуру, духовність, ЗМІ згадують вкрай рідко. Напевно, і наші колеги, ми з вами трохи винні у тому, бо колись далеко не з достатку як прохачі часто вихваляли отих зазнайкуватих «вельмож»…

Українська держава у безпековому, цивілізаційному плані нині наполегливо прагне стати членом Євросоюзу, військового альянсу НАТО. Та хочу нагадати, що у тому цивілізаційному і демократичному світі давно є поважне й законне місце для вільних медіа. Там регулюються подібні процеси – між партнерами, державою і ЗМІ розумно. А наша «Укрпошта» як монополіст займається іноді більше продажем і доставкою ліків, аніж передплатою і доставкою періодичної преси.

– Мабуть, зі студентської лави знаємо, що свобода слова найважливіша складова професії журналіста. На вашу думку, а в популярних нині соціальних мережах, які мають мільйони споживачів інформації, вона присутня?

– На жаль, традиційні медіа сьогодні не витримують конкуренції з новітніми інформплатформами. Дивіться, від ворожих рашистських медіа нас відрізняє те, що ми здебільшого боремося з фейками, фальшивими меседжами, а не створюємо їх, несемо читачам, глядачам правдиву інформацію. Чи, принаймні, намагаємося так робити. Саме за цими критеріями нас сьогодні і сприймає світ. Однак соцмережі далеко не завжди подають достовірну, перевірену інформацію, а вони – фейсбук, ютуб, телеграм – є також засобами масової інформації. У гонитві за лідерством кожен з цих ресурсів часто подає сенсаційні неправдиві меседжі, фейки, які споживачі мусять навчитися сприймати їх критично. Особливо, коли це стосується брехливого пропагандистського кремля. І ось у такій ситуації знову повертаємося до розуміння важливості існування регіональної преси, яка була і ще подекуди є надійним шлагбаумом перед новинарною нахабністю і фальшивістю агресора. Навіть сьогодні в процесі нищення «Укрпоштою» друкованих медіа передплатні наклади газет в цілому у державі поки що більші, ніж, наприклад, аудиторія відомого телемарафону. Однак на нього з бюджету влада продовжує витрачати щороку мільярди гривень, а на місцеві видання – жодної копійки. А якщо окупанти зруйнують, як у Харкові, й інші телевежі країни… Як тоді бути? Колишніх районок фактично майже немає. Саме тому НСЖУ нещодавно взялася за створення Фонду підтримки українських медіа. Разом з Міністерством культури та інформаційної політики готується також дорожня карта щодо відновлення «плюралістичного, прозорого, незалежного післявоєнного медіапростору». Цей документ має важливе значення для нашого переговорного процесу в цьому контексті з Євросоюзом, що дасть змогу відновити суб’єктність у сфері медіа та надання їм саме державної адресної підтримки.

– Отже, завтра – День журналіста. Що ви як голова ТОО НСЖУ хотіли б побажати ветеранам, нинішньому поколінню працівників ЗМІ?

– З огляду на 65-річчя Спілки варто, мабуть, згадати колишніх голів обласної організації: Миколу Костенка, Василя Лопату, Івана Гермаківського, Валентину Полеву, Миколу Лівінського, Миколу Ротмана, Богдана Гарасимчука.

З нагоди професійного свята висловлюю щиру подяку усім нашим колегам за невтомну і відповідальну працю! Бажаю міцного здоров’я, сили духу на нелегкому шляху до Перемоги над жорстоким та підступним ворогом. Одночас схиляємо голови у скорботному мовчанні перед пам’яттю полеглих на фронті журналістів, усіх українських Героїв, які гинуть за нашу з вами Свободу!

Нелегко нині Україні, важко і медійникам, тому віри нам у завтрішній справедливий мир, відновлення територіальної цілісності Української держави! СЛАВА УКРАЇНІ!

Розмовляла Світлана Мичко.