Українські жінки й християнські цінності

З проголошенням незалежності України питання доцільності викладання основ християнської етики в закладах освіти періодично торкало уми стратегів освітньої політики та громадськості. І це недивно. Спрагле свободи і справедливості українське суспільство закономірно звернулося до джерел своєї культурної спадщини, щоб на її ґрунті виховувати молоде покоління. А потужною органічною частиною цих історичних надбань була й залишається християнська культура й, зокрема, її морально-виховний потенціал.
Сьогодні ж, на тридцятому році незалежності, ми чуємо пропозицію заборонити викладання основ християнської етики в школі. Зауважу, така ініціатива сформована зовсім не як результат наукових педагогічних досліджень, які б обґрунтовували шкідливість християнських цінностей для формування особистості. Водночас, погляди фахівців (до речі, існує цілий напрям «християнська педагогіка»), які констатують педагогічну вартісність християнських цінностей та пропонують шляхи вдосконалення змісту й методики даного навчального предмета, навпаки, не беруться до уваги. Мусимо визнати, що за таких умов ініціатива заборонити християнську етику в закладах освіти виглядає радше волюнтаристською та ідеологічною, а не науково й педагогічно виправданою.
Отож, пропоную вам поміркувати над деякими аспектами означеної проблеми.
Перша заувага: спостерігаючи  європейські варіанти вирішення питання релігійно-морального виховання школярів,  маємо зважати й на власний історико-педагогічний досвід, шукаючи в ньому актуальні раціональні зерна. 
Так, у Великій Британії, Швеції, Данії, Ірландії держава не відокремлює релігію від школи й там релігійне виховання здійснюється у різних обсягах. У Польщі – за вибором батьків, у Баварії та Гамбурзі (Німеччина) – є обов’язковим, у Франції та Бельгії –забороненим.
А що ж Україна? А Україна повинна, слухаючись Тараса Шевченка, і чужого научатись, й свого не цуратись. Як бачимо, досвід інших країн неоднаковий. Та, коли б нам настирливо рекомендували рівнятися з цього приводу саме на сучасну Францію, варто згадати хоча б один історичний епізод, який ілюструє, що Україна часто й сама може бути взірцем для наслідування, в тому числі, стосовно освітніх питань.  Маю на увазі приклад з ХІ століття, коли освічена й вихована на засадах християнської моралі київсько-руська князівна Анна Ярославна, ставши королевою Франції, принесла в цю країну ідею жіночої освіти та загалом знайомила французьке суспільство з багатими культурними надбаннями своєї Батьківщини. До речі, в цьому ж столітті внучка Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна заснувала в Києві при монастирі школу для дівчат, яка фактично була першою жіночою школою в Європі…
Далі спробуємо проаналізувати, що ж означає для нас «свого не цуратись», коли йдеться про питання християнської етики в школі.
Не маючи власної держави упродовж століть (після Київської Русі та Галицько-Волинського князівства), ми не можемо говорити про постійну історичну традицію християнсько-морального виховання в закладах освіти України. Але, так само слід розуміти, що за сприятливих політичних умов наші предки творили українське шкільництво, здійснювали просвіту народу, в тому числі, опираючись на християнські етичні цінності. Як, наприклад, учасниці жіночого руху, котрі наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. розгорнули в Україні активну просвітницьку діяльність.
Особливістю «українського жіночого просвітництва» була подвійна мета: просвіта жінки та просвіта народу. Наші землячки розуміли, яке значення для України має виховання молодого покоління на власній духовно-культурній спадщині, тому наголошували, що «у боротьбі за душу дитини українські матері повинні стати незламною стіною». Жіночі товариства засновували захоронки (дитсадки), курси, школи, семінарії, які були альтернативними освітніми інституціями, де діти і молодь могли вивчати історію, культуру, географію України, українську мову та літературу та, власне, релігію.
Стосовно просвіти жінки, то теж цікаво, що жіночі організації сприяли формуванню її особистості як громадянки, фахівчині, матері та християнки. Завдяки жіночому рухові освітньої самодопомоги, українки могли здобути фах для матеріального виживання (фахові курси/школи для дівчат і жінок), підготуватися до материнства (курси з основ виховання, гігієни та здоров’я матері і дитини), здобути де-факто вищу освіту на вищих жіночих курсах чи сформувати навички громадської роботи на курсах громадянського вишколу.
Разом з тим, зміст виховної роботи жіночих товариств базувався на засадах патріотичних та християнських етичних цінностей, про що, наприклад, свідчать реферати «Християнська любов до ближнього», «Релігія й характер»; Свято Миколая для бідних дітей; День матері як ушанування Божої Матері, України-Матері та жінки-матері; виховні табори для дівчат, організовані Союзом українок, які передбачали молитву, руханку, бесіду з історії, прогулянку, загартовування, та ін. Подібні просвітницькі програми були характерними й для українських емігрантських жіночих організацій, зокрема, в Канаді, Чехословаччині, Америці, які в 1937 р. об’єдналися із західноукраїнськими жіночими товариствами у Всесвітній союз українок (його почесною головою обрано діячку жіночого руху, педагогиню Софію Русову).
Отже, з цього короткого огляду бачимо, що просвітницька концепція українського жіночого руху в Україні в зазначений період, зокрема, відображала прогресивні ідеї освіти жінки, її підготовки до участі в суспільному житті, до материнства, формування особистості жінки на засадах патріотичних та християнських етичних цінностей. Вважаю, ці ідеї аж зовсім не втратили своєї актуальності й донині. Тому, якщо ми шукаємо поради стосовно християнсько-морального виховання в історії України, маємо брати до уваги й досвід українських жінок, які теж мають право вносити свої погляди, ідеї, свій голос у вирішення справ суспільства.
Друга заувага: християнська етика не є пережитком історії, а християнські цінності – не є ізольованими й нечутливими до проблем сучасної молодої людини. Навпаки, їх педагогічний потенціал може слугувати вирішенню низки проблем щодо морального виховання учнів. Наведемо кілька прикладів.
Проблема булінгу / цькування дітей з боку ровесників чи старших в українських та зарубіжних школах стала тривожним сигналом жорстокості й цинізму в середовищі підростаючого покоління. Чи можемо говорити, що коли б педагоги у школі фахово й натхненно здійснювали моральне виховання з урахуванням християнських цінностей, то ми б значною мірою вирішили проблему? Думаю, так. Адже, в християнському контексті милосердне ставлення до людини є не просто етичною нормою, а найвищим законом, імперативом, безальтернативною заповіддю.
При цьому, християнська любов до ближнього охоплює людей усіх рас, національностей, релігій, світоглядних переконань, друзів і ворогів, про що свідчать приклади з життя практикуючих християн. Згадаймо албанську черницю Матір Терезу, яка служила в Індії, країні інших релігій, опікуючись найбільш стражденними, або українських релігійних діячів братів Андрея і Климентія Шептицьких, які, ризикуючи власною безпекою, рятували євреїв від німецьких нацистів. Більше того, Андрей Шептицький, будучи митрополитом УГКЦ, публічно виступав проти звірств Голокосту. Він надіслав лист навіть Гіммлеру, рейхсфюреру СС, і, як зауважує дослідник Іван Матковський, така смілива позиція була винятковою в тогочасній Європі. Та й інших прикладів є чимало, щоб їх використовувати на заняттях з основ християнської етики.
Ще одна проблема, вирішення якої значною мірою зосереджене в площині християнського виховного потенціалу – це психічне, духовне здоров’я дітей та молоді. Річ у тім, що, формуючи культуру чистого сумління (чесність, відповідальність, уміння пробачати) й життєстверджуючих почуттів (любов до себе та інших, доброзичливість, милосердя), християнська етика як навчальний предмет здатна зі свого боку запобігати депресіям, суїцидам, узалежненням, аморальності, злочинності в молодіжному середовищі. Бо справді немає більшої сили, здатної позитивно вплинути на людину, ніж любов до неї, щира повага її гідності, готовність допомогти.
Християнські цінності в освіті – це також прищеплення не просто толерантного, а й активно допомагаючого ставлення до соціально вразливих груп, у тому числі, задля зміцнення їх психічного здоров’я. Виховним прикладом є досвід різних чернечих згромаджень в Україні та світі, які служать так званим маргіналізованим елементам – а фактично людям, до котрих сучасне світське секуляризоване суспільство зазвичай нечуйне. Серед них безпритульні діти, незрячі, сироти, самотні вагітні жінки, які не мають житла, діти, які є інвалідами й сиротами водночас…
І коли десь хтось заперечує доцільність християнської етики в школі, апелюючи до конституційної світськості останньої, варто запитати: то проти яких прав і категорій українського суспільства можуть бути спрямовані християнські цінності?.. Де межа кришталево чистої світськості школи, за яку не має права перейти християнська етика, щоб, бува, не «заплямувати» її… дивною Любов’ю до кожної Людини?..
Заувага третя (власне, пов’язана з деякими претензійними аргументами, що періодично висловлюються противниками християнської етики в школі).
Отже, метою навчального предмета «Основи християнської етики» є (і має бути) моральне виховання особистості на засадах християнських цінностей, а не пропаганда релігії чи конфесії (вибір останніх, звісно, є особистою справою батьків та згодом самих учнів, а не завданням школи). І якщо у зв’язку з цим виникають певні застереження, то слід вести мову про дотримання педагогами, котрі викладають християнську етику, принципів позаконфесійності, фаховості, науково-педагогічного супроводу, аксіологічного підходу, вдосконалення  змісту даного предмета, який би відповідав потребам сучасного українського суспільства, а зовсім не про заборону викладання основ християнської етики з її потужним виховним потенціалом. Адже, коли, скажімо, вчитель-історик, замість того, щоб викладати об’єктивно минуле країни та реалізовувати патріотичне виховання учнів, здійснює пропаганду на користь якоїсь політичної партії, то ми не говоримо, що це є підставою для заборони викладання історії в школі, а лише про необхідність вжиття заходів щодо конкретного педагога й недопущення подібного в майбутньому…
Нагадаю, предмет «Основи християнської етики» є вибірковим, а, отже, необов’язковим для школярів, чиї батьки через власні світоглядні переконання (атеїсти, представники різних релігій, агностики й т.д.) не бажають, аби діти знайомилися із цінностями християнської моралі. Таким чином, жодних непорозумінь на цьому ґрунті не має виникати. Більше того, учні, які виховуються на засадах християнської етики, привчаються не просто толерантно ставитися до людей з іншими поглядами, а й активно допомагати їм за потреби. Чого ж шкідливого несе в школу християнська мораль?..
Втім, дехто вважає, що українська держава не повинна утримувати педагогів, які викладають предмет «Основи християнської етики», лише через те, що ця етика власне християнська. Виглядає, що за таким принципом хтось може й «подарувати» нам з вами ідею, наприклад, заборонити вивчати творчість Григорія Сковороди, філософа світового рівня, письменника, який виражає і християнські етичні цінності, й стиль життя аскета-християнина…  А про нього ж йдеться на уроках української літератури! І казна державна бідніє, виплачуючи зарплатню вчителю-філологу, який згадує Григорія Савича всує! Тут, перефразовуючи Тертуліана, можу хіба що сказати: «Пишу, бо абсурдно»…
Як висновок. Наші свідомі предки мали в своєму домі дві повчальні книги – Біблію і Шевченків «Кобзар». Цими духовними мечами вони захищали дітей, родину, Україну крізь століття, які нерідко були тяжкими і нестерпними.
Сьогодні частина українського суспільства сприймає незалежність своєї країни як належну буденність, не усвідомлюючи до кінця її ціни і значення – що це не подарунок історії з кольоровою стрічкою, а вистраждана, заслужена нашими предками й героями сучасності (!) свобода. І те, як сьогоднішнє та майбутні покоління берегтимуть і творитимуть цю найголовнішу умову щасливого життя громадян – державну незалежність –  ми з вами вирішуємо зараз, вибираючи ті чи інші виховні цінності, на яких формуватиметься особистість завтрашніх політикинь і політиків, учителів та учительок, працівників і працівниць різних галузей, духовних лідерів і лідерок, а ще дітей, батьків і матерів, дружин і чоловіків, співгромадян і співгромадянок…
Тому в питанні освітньої політики, котре є стратегічним для держави, ми повинні керуватися не амбіціями (з метою перетягування «ідеологічного каната» в умовах ситуативної політичної позиції), а з огляду на державницькі інтереси й науково-педагогічну обґрунтованість засад виховання, серед яких, власне, й християнсько-етичні – історично сформовані й органічно вплетені у духовно-культурну скарбницю сучасної України.
Ольга ХРИСТЕНКО, кандидатка педагогічних наук,
доцентка ТНМУ імені І.Я. Горбачевського