Символ, до якого є запитання

Приблизно в ту ж пору позаминулого року тоді ще Генпрокурор Юрій Луценко у програмі журналіста Дмитра Гордона, пригадується,  сказав, що має дуже багато запитань і навіть претензій до першого президента незалежної України Леоніда Кравчука, але обовязково відвідає його з нагоди 85-річчя з дня народження, щоб привітати й побажати усіляких гараздів, оскільки він, Л. Кравчук – символ української державності. Думаю, Юрію Віталійовичу тоді довелося вистоювати в черзі тих, хто бажав висловити Леоніду Макаровичу все… що прийнято висловлювати в середовищі вихованих людей у таких випадках…

Минуло два роки. Юрій Луценко, доводилося чути, воліє удосконалювати власну англійську вимову, в напевно, дещо безпечнішому нині для нього Лондоні. А висловлені ним у тій розмові з Д. Гордоном думки стосовно майбутнього країни (повязаного, зрозуміло з П. Порошенком, якого Луценко назвав найкращим президентом в історії незалежної України) нині можна здати у віртуальний архів так і не здійснених політичних прожектів. А Леоніду Кравчуку 10 січня виповнюється 87 років. У віці, який для переважної більшості його співвітчизників є недосяжним, чимось на кшталт світлого майбутнього, шлях до якого Леонід Макарович колись прокладав своїми  трудами на посту головного компартійного ідеолога республіки, він зберіг дивовижну ясність думки й чіткість мови. От тільки, як видно з телепрограм, в яких він бере участь, слух трохи підводить. Зовсім трішки…

Можу, звісно, помилятися, але ота ясність думки, здається, виявляється в тому, щоб знайти таку формулу поведінки, аби: а) не надто дратувати тих, хто в даний момент перебуває при владі і в той же час не виглядати явним конформістом; б) підтримувати лояльні стосунки з опозицією, водночас не надто “обіймаючись” з нею; в) за кожної можливості згадувати про “мудрий народ, за яким останнє слово”. Словом, дотримуватися отої самої “золотої середини”. Не можу стверджувати, що оті правила Леонід Макарович тримає написаними у себе над столом в кабінеті чи над дзеркалом у ванній кімнаті (як Мартін Іден) – не доводилося бути ні там, ні там – але чомусь думаю, що він їх дотримується послідовно і неухильно.

Звісно ж, він небезпідставно розраховує на те, що будь-яка влада (така мінлива і непередбачувана в Україні) теж виявлятиме до нього належну повагу – як до згаданого символу державності, людини, яка, за його ж словами, першою взяла на руки новонароджену суверенну й незалежну Україну. Так воно, зрештою, і є, хоча і в загалом  лояльних  телепрограмах йому доводиться чути від вїдливих тележурналістів і нагадування про сумнозвісну “кравчучку”, і про необачно віддану ядерну зброю, і про закладений за його правління фундамент для олігархічної влади… Леонід Макарович вислуховує все це з мудрою усмішкою, відповідає зважено, часто – з притаманним йому гумором. Примудряючись при цьому (точнісінько як пробігти між краплинками дощу) уникнути теми персональної відповідальності за це. Відповідальності, зрозуміло, не політичної (у нього тепер довічний статус “батька Незалежності” й на інше він не претендує)  і не кримінальної  (ну хто ж наважиться нині отого “батька” турбувати усілякими провадженнями?), а моральної. Але погляньте на його обличчя: невже у цієї людини може бути на душі якийсь нестерпний моральний тягар (можливо, теж елемент давньої компартійної виучки?).  В цьому й полягає його відмінність від згаданого Ю. Луценка: тому (можливо, всупереч власній волі) доводиться чути передзвін знаменитого лондонського годинника Big Ben на вежі Вестмінстерського палацу, в той час як Леонід Макарович може насолоджуватися українською природою в заміському будинку під Києвом. З чистим сумлінням і без побоювань за майбутнє.

А ще він може бути прикладом для багатьох українців (включно з автором) в одному традиційному національному захопленні. Якось, відповідаючи на запитання про шкоду алкоголю, він переконано заявив: “Пив, пю і буду пити. Але – лише по стільки” – і показав рукою маленький (зовсім малесенький) проміжок між великим і вказівним пальцями.

Не беруся судити про ядерну зброю, але в цьому питанні з ним цілком можна погодитися…