СЛЮСАР, ЯКИЙ СТАВ ПИСЬМЕННИКОМ

 Третього квітня на 86 році життя відійшов у вічність письменник Олексій Попадюк.  
 
Ще донедавна він щодня приходив на автобусну зупинку в центрі Тернополя, розкладав у валізці власні романи. Табличка «Авторський розпродаж» привертала увагу містян і заманювала придбати ці твори за помірну ціну. Небайдужим  людям він залюбки розповідав про цікаві трафунки з власного життя та історичні події, що відбувалися в різний час в Галичині. Олексій Попадюк – простий коваль і слюсар, який відкрив у собі літературний талант і став трудівником слова, літописцем  життєвої стихії і правди. Проте він вважав себе не письменником, а людиною, яка не може не писати.
До школи в рідному селі Кабарівці Зборівського району Олексій Попадюк ходив  дуже короткий час, бо почалася німецько-радянська війна. Початкову освіту йому дала старша сестра, яка навчила брата азів письма, читання і лічби. А далі все свідоме життя він займався самоосвітою,  постійно   читав  світову художню класику і наукову літературу –  військову, педагогічну, навіть складні праці педагогів Костянтина Ушинського та Яна Коменського. А ще –  на початку 1950-х, під час служби в армії, слухав «ворожі» голоси: передачі радіостанцій «Німецька хвиля», «Голос Америки», «Свобода», сигнали яких  тоді радянська влада ще не глушила. І ця самоосвіта сформувала широкий світогляд і критичне мислення людини, якій не вдалося отримати вищу освіту.
Олексій Попадюк пережив різні епохи – польську і більшовицьку владу, німецьку окупацію, другий прихід більшовиків, був очевидцем репресій і депортацій земляків до Сибіру. Кожна з цих влад ніби змагалася з попередньою у порушенні прав українців. Та в його земляків-галичан не згасала ідея бути господарем у своїй хаті. Ще  в молодості Олексій не змирився, що окупанти  відібрали в українців власну історію, розвинули в них комплекс меншовартості і перетворили їх на рабів. У   його душі  визрівав протест проти зайд.
Ще під час навчання у Львівській школі фабрично-заводської освіти юнак намалював тризуб на снігу. Але повіяла хурделиця і замела сліди «шкідництва». А служачи в армії, він   зобразив український герб на броні радянського танка Т-52. Все обійшлося щасливо, бо це був останній день служби. А вже у 1981 році, працюючи слюсарем у виробничому об’єднанні «Ватра», Олексій Попадюк писав листи і відправляв невеликі пакунки В’ячеславу Чорноволу в Якутію, де відомий дисидент тоді відбував заслання. КДБ розкрило цю диверсію, а коли бунтаря притиснули і вимагали пояснити мотиви своїх дій, той відповів: «Я хотів перевірити пильність радянських органів держбезпеки». Все обійшлося обшуком, вилученням Біблії у його помешканні. А на заводі в очах трудового колективу просто зганьбили «паршиву вівцю».
Закінчивши Львівське залізничне училище, Олексій Попадюк упродовж двох десятиліть тяжко працював слюсарем – спочатку у локомотивному депо станції Тернопіль, відтак у ВО «Ватра». Йому було не до творчості, хоча задуми майбутніх прозових творів один за одним відкладалися в голові. Однак муза навідала його лише на початку 1970-х. І тоді почали лягати на папір перші сюжети.
Діяння чужих влад у Галичині пан Попадюк відчув на власній шкірі. І художня уява створювала сміливих та водночас кмітливих літературних персонажів, як наприклад, братів Івана та Петра Ковалишиних (роман «Крива люфа»), Дмитра Дроздова («Щаслива служба») та інших, які потрапляють в складні життєві обставини, але щоразу знаходять з них вихід. Є в романах і відверто вражаючі ситуації, від яких волосся дибом стає. Наприклад, в’язень трудового табору Міхал Рігель добротною німецькою насмілився заявити начальнику, що той зняв чоботи з його діда і ходить в них. Але звинувачений не розстріляв зухвальця,  а врешті-решт зарахував йому два роки перебування в трудовому таборі як два роки перебування на східному фронті(роман «Гроші не пахнуть»). Автор постійно ставив себе на місце літературних героїв і думав, як би він діяв у тих чи інших ситуаціях. Але його персонажі, яких переслідували чужинці, жили в постійному страху і непевності за власне життя і долю своїх родичів. І такою розрадою для них ставали жінки. Небезпідставно в цих романах присутні флірт і навіть секс. Але…

• Мої герої-чоловіки ніколи не кривдили жінок, а навпаки, допомагали їм, бо серед тих жінок були і членкині ОУН, і репресовані, які перебували на нелегальному чи напівлегальному становищі, – розповідав автору цих рядків  Олексій Попадюк. – А взагалі мої твори – це сюжети  фактів і дій, а не література потоку свідомості, якої чимало продукують тепер. Але сюжети, і персонажі моїх романі   – художня вигадка. І коли мене запитують читачі, чи справді  існували такі особи, я кажу, що вони були, але тільки в моїй голові.

Його художні тексти збагачені  афоризмами письменників-класиків, цитатами з відомих і маловідомих поезій. У художніх сюжетах Олексія Попадюка багато історичних відступів – паралелей  з княжих і козацьких часів, епізодів національно-визвольної боротьби 20 століття. Та цінність і смак цієї прози в тому, що вона всіяна   галицьким говором, хоча й не так рясно, як, наприклад, новели Василя Стефаника насичені покутським діалектом чи твори Петра Шекерика-Доникова – гуцульським. Крім того, автор не переробляв власні назви на сучасний лад, а зберігав їх так, як вони вживалися в свою епоху, – Красна площа, Красна Армія, Сталінградська битва…
У цього  письменника-самоука можна було побачити таїнство народження тексту. Він творив «на живо» , авторучкою, відтак поправляв написане , краючи папір, наклеюючи вставки і т.п. І в цьому полягала вся складність підготовки таких текстів до друку, а відтак їх видання.
Автор роками відклав крихти зі своєї скромної пенсії, а декілька літ ще й підпрацьовував сторожем, щоб призбирати кошти і видавати свої романи. Пощастило, що директор видавництва «Підручники і посібники» Ярослав Гринчишин  щоразу погоджувався давати знижку на видання його творів.
Отак    із 2011 року побачили світ п’ять романів – «Літературна партизанка», «Крива люфа», «Щаслива служба», «Заслужене щастя», «Гроші не пахнуть».      А коваль і слюсар Олексій Попадюк став письменником, якого не визнавали колеги по цеху ні в Тернополі, ні тим паче в Україні. Проте він не напрошувався бути прийнятим до Спілки письменників, бо збагнув, яка нещадна конкуренція (а звідти і заздрість) панує в літературному середовищі.  І  переконаний: справжнє визнання настане хіба що після смерті, адже  тоді він перестане бути конкурентом для  інших. «Люди, як і гроші, бувають справжні і фальшиві, і це нормально, але коли критична маса фальшивих людей, як і грошей, перевалить через допустиму межу, то може збанкрутувати держава, як економічно, так і політично», – цей афоризм, який народив  Олексій Попадюк одного разу в романі «Літературна партизанка»,  складно заперечити.
А днями Всевишній покликав його до себе. Вічна пам’ять Олексію Попадюку!
Роман ЯКЕЛЬ