Перевесло зоряних думок

Ручка падала у ніч,
Слово голосило…
Пута власних протиріч
Рвати вже несила.
Розпорошився на день,
Йду, бо там – дорога.
Жменька бусинок-ідей
Сиплеться під ноги.
Ця філософсько-чудесна строфа належить Володимирові Кравчуку – поету, журналісту, літературознавцю, редактору, члену НСПУ та НСЖУ, лауреату обласної літературної премії за твори для дітей імені Іванни Блажкевич (2000), лауреату обласної літературної премії імені Володимира Вихруща (2001), дипломанту італійського часопису «Нові дні» (2006), лауреату премії журналу «Літературний Тернопіль» у галузі поезії (2010) і надзвичайно обдарованій, світлій і дивовижної душі людині, яка проживає в Збаражі. Він – керівник літературно-мистецької студії «Рушник» Збаразького районного будинку культури. У творчому доробку письменника – шістнадцять книг. Редактор багатьох поетичних збірок, видань для дітей та юнацтва. Його твори друковані в українській періодиці, у виданнях Латвії, Італії, Канади, США, Австралії.
Володимир Кравчук належить до когорти тих авторів, поезію яких хочеться читати, перечитувати і ще раз читати до безкінечності. Я щиро вдячна долі, що звела мене з цією прекрасною людиною, яких сьогодні, на превеликий жаль, – мало. Пишаюся, що Володимир Ярославович  редагував дві мої збірки і повів у загадковий світ Поезії.
Тримаю у руках неперевершену витвір-збірку «Сивий жайвір висіває пісню». Яка надзвичайно філософська назва! Тільки вдуматися… що хотів сказати автор? Сила його таланту – в умінні знайти в типовому оригінальне, надихаюче, підбадьорливе. Тематика творчості поета колоритна, багатогранна, приваблює багатством змісту й жанровою різноманітністю. Це простежується, зокрема, у таких творах: «Кава на двох», «Пізня троянда», «Запрошення на весілля», «Фата розлуки», «Як помирала свічка» та інших.
У безцінній поезії Володимира Кравчука, в рідному Слові живе і процвітає онтологічна суєта суєт, яку так майстерно зодягнув у поетичне вбрання автор:
В розкрутці уявної дзиги
По колу з кутами ідемо
Крізь клопоти, зваби, інтриги…
Дірками латаєм проблеми.
Вірші наповнені глибоким філософським змістом і ніби спонукають кожного з нас до роздумів.  Автор закликає бути мужніми і не спорохніти – якою б полинною  не видалася доля. Поезія, зодягнута у метафоричні шати, приваблює самобутніми образами та порівняннями.
Метафорична гра майстерно поєднується з контекстом змісту: «Вечеряє надщерблена сім’я», «Грає в сніжки дитячий сміх», «Мовчки сліпнуть струни від розлук», «Знову цвітом яблуні сніжать», «Тишу до себе пригорну», «Метелиця над гніздами регоче». А яке багатство у порівняннях! – «Немов розлука, скапує свіча», «Від мовчазної, як вдова, фіранки», «Листки-долоні – з вірою до неба», «Тривожить впертий погляд-крик». Зачаровують  неповторністю яскраві образи: «В кучерях відлюдника-туману», «Кобзарі світами розбрелись, а за ними кобзи тужать-плачуть», «мама-скрипка», «ріллі циганські кучері».
Поезія пана Володимира різнобарвна, як весняні квіти; мелодійна, як ніжний мотив скрипки; захоплива, як недочитаний роман; ніжна, як перший подих дитини; чиста, як джерельна вода; світла, як його душа:
Зрубати вишню попросили…
Не міг я день почати з пня.
В моїй уяві голосило
Осиротіле вишненя.
Проникливо, щиро і романтично автор описує найвищу цінність надзвичайного почуття – кохання. Воно приходить непрохано й неждано і, мов полохлива пташка, може відлетіти від одного необережного слова чи погляду.
Так хочеться, щоб ніжність не зів’яла,
Не скапала додолу пелюстками…
А це для щастя все-таки немало,
Якщо воно заручене з квітками.
У його дивовижному Храмі Слова знаходимо елегійні ліричні замальовки, напоєні проханням, – «Намалюй мені подих того саду, що в квітні зародить», криком зболеної душі – «Розхристаний, неначе листопад, і зболений, мов сивий подорожник», розчаруванням – «А весілля не моє», загадкою кохання – «Не стане на дратливій перепоні гірчавий присмак, що до уст присох», полином розлуки – «Де цвіло кохання, веснонько єдина, в жовтизні розлуки, глянь, листки ячать».
 
Окремим розділом подані вірші для дітей. Автор не забуває у черговій збірці щоразу зробити пізнавальний подарунок дітям. Їм буде цікаво дізнатись, як дзвінкий березень прокопує рівчаки, як подорожує паперовий кораблик, про ткача-Павучка, що виткав килимок, як тричі на день смакує медок бджілка, щоб вилікувати горло, про Ісуса, свято Великодня, свято найдорожчої людини – матері. Адресована юним читачам поезія Володимира Кравчука пронизана безмежною добротою, загадками та гумором.
Має вуса мій дідусь,
Має пишні тато.
Я у дзеркальце дивлюсь…
Де ж мені їх взяти?
В мене хитрість є одна:
Вмить вусатим стану,
Тільки вип’ю аж до дна
З чашечки сметану.
 
Нове тисячоліття – час потужних інформаційних ресурсів і технічного прогресу. Телебачення та Інтернет увійшли практично в усі сфери життя. Часто можна почути, що книги, письменники, спілкування  – не  потрібні. Але хіба можна замінити чимось живе спілкування, погляд, ніжний дотик рук? Чи є щось краще, ніж поезія, що розпалює в душі вогник, змушує сміятися, плакати, насолоджуватися прекрасним. Але вона, як примхлива пані, доступна не всім, і не кожний зрозуміє її норов.
Тим, кого приваблюють мандри пахкими ароматними садами чудодійної поезії, ледь помітні порухи душі, часто незрозумілі деталі, раджу завітати до сивого жайвіра – Володимира Кравчука і насолоджуватися перевеслом його зоряних думок, що викарбовують одвічне Слово.
Василина ВОВЧАНСЬКА
м. Тернопіль