Невмирущі криниці

У 1998-му автор цих рядків випустив першу поетичну  збірку «Думаю про журавля», де  був і такий вірш: «Углиблюється в грунт. Його закам’янілість утруднює цей шлях. І пружний  пласт води сховався і мовчить у кам’яному тілі й струминою копач ще уст не холодив. Та він  здолає все ж землі постійний опір і коренів гілля руками розведе. Бо вміє до джерел шукати власні тропи і в дальній схрон води з добриднем увійде. І визволить її і поведе між люди.  І днина освятить води з глибіні шлях… А зморений копач у путь збиратись буде й народжена криниця сіятиме в очах. Після важких трудів йому не мила хата. Утома не бере. Згубивши спокій й сон він знову поспішить десь воду визволяти, хоча утрапив сам в нових криниць полон».
Цей твір було присвячено знаному  краєзнавцеві Гаврилові Чернихівському з Кременця, з яким приятелював уже чимало років. Незважаючи  на солідну різницю у віці. Адже мій візаві годився мені у батьки, будучи на 22 роки старшим.
У ці дні він відзначив би свої 80-ті уродини. Не дожив, на жаль, до цієї дати. Натомлене серце кременецького «копача криниць» зупинилося 19 серпня 2011 року. За 9 днів до 75-го дня народження. Адже прийшов на світ 28 серпня 1936 на Зборівщині. Вчився у десятирічці села Кобзарівки, де серед його навчителів був відомий краєзнавець Петро Медведик. Пізніше студіював на історичному факультеті Львівського держуніверситету імені І.Франка. Вчителював у Добриводах на  Збаражчині і в Горинці на Кременеччині, служив у війську.
Та повернімося до кременецьких сторінок його біографії. Майже піввіку Гаврило Іванович прожив у цьому древньому місті. Прийшов сюди юнаком, став науковим   співробітником місцевого краєзнавчого музею. Та, на жаль, не зміг пригрітися там, бо потрапив під скорочення штатів і був змушений шукати нове місце праці. Знайшов у педінституті, де відразу ж почав готуватися до захисту кандидатської дисертації, яку підготував за короткий відрізок часу. Як не прикро, ті, хто знав  молодого пошуковця, так і не дочекалися цієї події, бо шлях перепинили компартійні чинуші. Про все кременчанин оповів у статті  «Мій шлях до Драгоманова», яку 20 років тому вмістив річник «Тернопілля».
Однак Гаврило Іванович не робив трагедії з того, що невдовзі вишу у Кременці не стало, бо його перевели в обласний центр. Знову перекваліфікувався у музейники. Правда, цього разу – на все життя. Бо в цьому ранзі  пробув з 1969 аж до своєї смерті.
Г.І. Чернихівський – автор експозиції літературно-меморіальних музеїв Уласа Самчука в Тилявці на Шумщині та Олександра Неприцького–Грановського у Великих Бережцях на Кременеччині. Автор і співавтор монографій про Олександра  Неприцького-Грановського, Уласа Самчука, Оксану Лятуринську, Галину Гордасевич. Написана також монографія про Михайла Драгоманова. Але вона досі не оприлюднена. Може, знайдеться меценат, який допоможе у виданні?
Варто додати сюди  написані ним кількатомні видання, шлях до яких  почався ще у 1987, коли видавництво «Каменяр» зі Львова випустило його путівник «Кременець». Укупі з численними публікаціями у періодиці маємо цілий материк відкриттів з минувшини рідного краю. А хіба  книга віршів «Серця клич», яку він видав, не є ще  одним кроком до пізнання рідності? Як і створені ним мелодії на слова Максима Рильського, Євгена Плужника, Ганни Чубач, Марії Хоросницької.
Гаврило Іванович удостоєний премії імені Воляників-Швабінських та Братів Лепких, звання «Заслужений працівник культури України». Він – почесний громадянин Кременця.
Коли перерахував ці регалії людини, яка три роки тому стала на Божу дорогу, подумалося, що громада могла б зробити значно більше для вшанування його пам’яті про нього. Чи не пора його іменем назвати одну з вулиць старовинного містечка?
Упродовж останнього часу побачили світ книги про Богдана Бастюка, Григорія Радошівського, Галину Гордасевич, Бориса Демківа – письменників, які уже пішли за вічну межу, але залишили слід у серцях нащадків. На підході такі ж видання про Івана Гнатюка і Ярослава Павуляка. Хіба такого пошанування не заслужив і Гаврило Чернихівський?
Ігор ФАРИНА,  член НСПУ