Мирослав ПОПОВИЧ: «Вихід із національного глухого кута – бути людьми, шукати людей, об’єднувати людей!»

9 лютого в газеті «Свобода» ми надрукували звернення групи «Перше грудня» – «Коли спільний човен перекинеться, провина за це ляже на всіх», а наступного дня у Києві на 88 році життя помер доктор філософських наук, професор, академік Національної академії наук України, один із співзасновників ініціативи «Першого грудня» Мирослав Попович.
Це ім’я добре відоме широкому загалу. Журналісти часто називали Мирослава Володимировича «совістю нації», та він не погоджувався, нагадуючи їм слова Івана Дзюби: «Не називайте нікого нічиєю совістю. Совість у кожного своя!»
Справді, «совість у кожного своя», але з кожним роком тих, кого називають в українському суспільстві «совістю нації», стає все менше. Так, минулого року Україна втратила Любомира Гузара, а нині не стало Мирослава Поповича.
Люди старшого покоління пам’ятають теледебати у 1989 року за участю головного ідеолога ЦК Компартії України Леоніда Кравчука. Тоді «вожді» майбутнього Руху явно програвали у суперечках з Кравчуком і довелося терміново кликати на допомогу Мирослава Поповича. Завжди виважений, мудрий, він умів знаходити потрібні аргументи і факти та розхитувати компартійні позиції Кравчука.
Про нього можна писати й писати, але ми б хотіли зупинитися на тій частині біографії, яка безпосередньо пов’язана з Тернопільщиною. Бо хто знає, як склалося б життя відомого українця, який вчителював на Тернопільщині, якби він не зазнав цькувань тодішньої комуністичної влади.
Готуючи до друку «Тернопільський енциклопедичний словник», я спілкувався з педагогом, краєзнавцем Олегом Наливайком, який у 1953 році разом з Мирославом Поповичем прийшов на педагогічну ниву у Золотий Потік нині Бучацького району. Під час однієї з розмов він розповідав, як у селищі, тоді райцентрі, ставилися до Мирослава Поповича. Учні були в захопленні нього!
Але давайте послухаємо спогади самого Олега Наливайка: «У серпні 1953 року нашу школу очолив випускник Київського державного університету ім. Т. Шевченка Мирослав Попович. У нього ще не було педагогічного досвіду, адже він щойно закінчив вуз, але були грунтовні знання з основ наук, ерудиція, невичерпна енергія і бажання працювати для загального добра. Матеріальна база школи була дуже бідною: не вистачало літератури в бібліотеці і в кабінетах, навчання проводили у три зміни. Школа розміщувалася в колишньому палаці дідича Гнєвоша, класні кімнати малі, тісні, погано освітлені. Та навіть у таких несприятливих умовах Мирослав Володимирович сконцентрував головну увагу на підвищенні рівня начально-виховного процесу. В школі значно поліпшилася позакласна робота. Літературні вечори стали традиційними. У школі не було диригента хору і ці обов’язки взяв на себе Мирослав Попович. З його ініціативи був створений учительський драматичний гурток. Вистави демонстрували і в інших селах тодішнього Золотопотіцького району. Керівники району не оцінили плідної праці Мирослава Поповича. Вони вважали його занадто розумним, неслухняним, звинувачували у відсутності діловитості, вигадували різні недоліки в його роботі. Особливо він не сподобався завідувачу райвно Медянику і першому секретареві райкому Компартії Боримчуку. В серпні 1956 року Мирослава Поповича було звільнено з посади директора Золотопотіцької середньої школи і переведено на рядову посаду вчителя Порохівської школи. Директор Г. Касека співчутливо поставилася до долі майбутнього відомого філософа і допомагала йому всіма силами. З Порохови він переїхав до Києва, де вступив в аспірантуру і став відомим вченим».
Як згадував про ці роки сам Мирослав Попович, у Золотому Потоці він був добрим учителем (викладав історію) і директором, проте, отримав кілька доган. Зокрема і за те, що з трьох пар коней, які були на балансі школи, дві здохли. Зрозуміло, що не з його вини, але…  На той час професіональні філософи не були затребувані. Роки, віддані школі і дітям, збагатили його духовно, цінним практичним педагогічним і організаційним досвідом.
Під час виступу на презентації «Нарису історії культури України» в Державній бібліотеці для юнацтва, Мирослав Володимирович згадував: «Інтерес до минулого пробудився в мене після одного випадку, який трапився зі мною ще в молодості. Тоді я вчителював у селі Золотий Потік Тернопільської області. На уроці один з учнів «відбарабанював» традиційний уривок з «Гайдамаків» Шевченка. Раптом бачу, вісімнадцятирічна прибиральниця Янка Мазур стоїть бліда, мов стіна. Тут мене осяяло: вона ж полька. Вся її родина була знищена, а дитинча врятувалося, сховавшись під ліжком. Тільки тоді я зрозумів: твір, який став звичним для нас, для когось може стати страшним і трагічним. Зізнаюсь, «Гайдамаків» не люблю і досі».
У «Нарисах» Мирослав Попович згадує не лише про Золотий Потік, а й Бучач, Почаїв, Тернопіль, Теребовлю, Збараж.
У своїй останній публікації Мирослав Попович писав: «Балансування між реформаторством і олігархократією більше неможливе. Але суспільного запиту на новий суспільний договір в ім’я збереження держави просто нема. В очах українського суспільства винні всі: і президент, і парламент, і уряд, і олігархи, і правоохоронні органи, і кожна людина, що час від часу впадає в ілюзію щодо швидких змін, відчуває байдужість і ностальгію за патерналізмом». Об’єднатися навколо ідеї України Мирослав Володимирович пропонує тим, хто дійсно працює заради національного результату. Відповідальність за країну та її майбутнє мають взяти на себе не винні, а ті, хто відрізняє добро від зла, правду від брехні і красу життя від потворного. Фактично, пропонується вихід із національного глухого кута: бути людьми, шукати людей, об’єднувати людей.
Наостанку хотів би навести кілька цитат Мирослава Поповича:
– Україна варта того, щоб її любити.
– Чим простіше рішення, тим вищу ціну люди за нього платять.
– Від українців ви дуже рідко почуєте оце «ми», а ще рідше почуєте «ми, українці».
– Україна – це завжди щось більше, ніж суто україномовна або українська за сюжетами і тематикою культура.
– Пам’ятаймо, що втратити свободу набагато простіше й легше, ніж її здобути.

Віктор КАРПОВИЧ