Коли Яринці буде 18-ть, обов’язково поберемося або Війна коханню не завада

Яринка була у повному розпачі. Чорна смуга воронячим крилом нависла над їхньою сім’єю. Щойно рік минув, як брата Назара поховала. А тут ще й мати відразу після такої біди злягла. Допомоги не було звідки чекати. І хоч як було соромно дівчині, вона все ж наважилася звернутися sms-повідомленням до братового побратима Ростика.

А військовослужбовець Ростислав, який перебував на Запорізькому напрямку, прочитавши повідомлення від Ярини, не просто засмутився, а розізлився сам на себе. Відразу пригадав Назара, з яким познайомився у перші місяці війни. Тоді його частина захищала підступи до Києва. Вони дуже здружилися, підтримували один одного. Той час був дуже важким. Зброї бракувало та й люди були не надто обізнані у військовій справі і тактиці оборони. Рашисти, як навіжені, безжально стріляли.

Назар, наче відчуваючи лихо, якось сказав:

– Ростику, у мене сестра з мамою у Західній Україні мешкають. Яринці лише 16, мама на двох роботах працює. Я єдиний годувальник і опора. Якщо щось зі мною трапиться, ти вже їм допоможи.

– Не думай про погане. Ми вистоїмо, – заспокоював побратим.

Проте того дня був масований обстріл, і снаряд влучив просто в авто Назара. Ростислав підбіг до палаючої машини і ледь усвідомив, що Назара більше немає, його смерть була миттєвою.

Опісля саме Ростик зголосився привезти тіло друга і допоміг його рідним з похованням та документами. Серце краялося, коли дивився на зчорнілу матір і заплакану сестру.

Згодом Яринка писала, що ненька почала хворіти. Заощаджені кошти, припускав, закінчувалися. З того часу минув цілий рік і лишень тепер Яринка майже благала: «Ростику, матуся заслабла, у неї підтвердили невиліковний діагноз. На роботу не може ходити. Я в технікумі навчаюся, підробляю в Інтернеті. Але нам бракує грошей на ліки. Якщо можеш, допоможи. Обіцяю з часом усе повернути».

Хлопець відразу перекинув дівчині гроші і вирішив, щойно з’явиться нагода, приїде до них у гості. Йому відразу сподобалася ця щира, дещо наївна дівчина з веснянками і кирпатим носиком. Від неї віяло домашнім теплом та затишком.

Зовсім скоро після ротації Ростиславу вдалося вирватися на цілий тиждень у відпустку. Він дотримає слово, яке колись дав товаришу. Тому миттю подався на залізничний вокзал і поїхав на захід України. Купив продукти, квіти і через годину подзвонив у двері вже знайомої квартири.

Яринка так зашарілася і розхвилювалася, що в перші хвилини не знала, куди й посадити дорогого гостя. А її мати, вона просто розплакалася.

– Ростику, любий, не забув, приїхав провідати. Ти нас врятував. Як казала моя бабуня: «Добрі діла — квиток до Царства Небесного». Бачиш, я зовсім здала, тягарем стала для Ярини. Ось оклигаю і тобі борг помалу віддам.

– Нічого ви мені не винні. Це я не подумав, що вам так сутужно. Яринка короткі повідомлення присилала, а щодо матеріальної скрути не зізнавалася. Тепер я вам постійно допомагатиму.

Ростик зауважив, як за цей рік розквітла дівчина. Подорослішала і стала справжньою красунею.

Час швидко пролітав. Ростика магнітом тягнуло до Ярини. Обоє вечорами, тримаючись за руки, довго гуляли вечірнім містом і розмовляли.

– Я сирота, – ділився наболілим хлопець. – Батьки повмирали, мене тітка виховувала. Перед клятою війною і її не стало. Ти зі своєю ненькою для мене тепер, як рідні. Тобто, ти мені не просто подобаєшся. Закохався з першого погляду. Ось, – несподівано простягнув Ростислав коробочку з каблучкою. – Будеш моєю нареченою? – запитав рішуче.

– Я неодмінно тебе дочекаюся, – припала до грудей юна дівчина, яка просто сяяла. – Знай, я така щаслива, що наші почуття взаємні. Поруч з тобою почуваюся у безпеці.

Вдома мати теж дала згоду на їхні заручини.

– Війна коханню не завада, – розчулилася ненька і поблагословила на добру долю.

– Наступного року, коли Яринці буде 18-ть, ми обов’язково поберемося, зіграємо весілля, – загадував уголос юнак.

– На кращого зятя я й не сподівалася. Ви така  неймовірна пара, – раділа матуся. – Бережи тебе Бог.

Ростислав повернувся на фронт виборювати свободу і незалежність Батьківщини. А Яринка з мамою мріють про перемогу і мир, про щасливе життя без російських ракет…

Без месії. ЗСУ і ми вирішуємо український шлях