Коли тримаєш гору на собі: Усі ми будемо в архіві…

Книги пам’яті про ту чи іншу людину завжди перечитувати непросто. А тим паче тоді, коли впродовж багатьох років спілкувався з цією особистістю. Наче журба з радістю обіймаються. Жалкуєш, що уже не буде стріч, які наснажували. Радієш, що не забули. Це – з одного боку. А з другого? Як особа, яка має сякий-такий стосунок до книготворення, дуже хочу, щоб нове видання було ліпшим за подібні. (Розумію, звісно, що останнє нерідко наштрикується на фінансові негаразди, але…)
І тішуся, що об’ємна книга “Усі ми будемо в архіві…» задовольнила ці критерії. І захотілося, зрозуміло, розповісти про неї. Правда, відразу упіймав себе на тому, що в невеликій за обсягом газетній публікації неможливо розповісти про усі сприйняттєві нюанси. Тому не ставлю перед собою такого завдання. Наголошу лише на тих моментах, які вважаю вельми потрібними.
Перше. Уже стало традицією (здається, що ще з тоталітарних часів) у книги пам’яті збирати спогади про особистість. Безперечно, що негативу в цьому не існує. Але водночас прагнеться чогось більшого. Живинки, так би мовити. І в даному випадкові цю роль на себе взяли екслібриси  та поетичні твори пана Богдана-Романа Хаварівського. (Не сумніваюся, що так подумають і ті, хто знав, що він малює та віршує. Та зібрані під однією обкладинкою творіння дають змогу створити об’ємніший портрет особистості чи навіть по-новому “відкрити» її для себе.
Друге. Нечасто трапляється, що упорядникам подібних видань вдається організувати «зустріч» стількох іменитих людей під «дахом» однієї книги. А тут щось подібне маємо. Спогадами про дорогу для всіх людину поділилися народний художник України Богдан Ткачик, журналісти Євген Баров, Богдан Новосядлий, Михайло Ониськів, Віктор Уніят, Микола Шот, колишні однокурсники Володимир Вознюк, Галина Галан, Мирослав Куєк, Людмила Присяжнюк, Ярослава Сенюк, актор Іван Ляховський… Зумисне ставлю трикрап’я, бо перерахувати усіх неможливо. Згадаю тільки про письменників: Богдан Андрушків, Олександр Вільчинський, Борис Демків, Василь Дідюк, Микола Литвин, Богдан Мельничук, Степан Сапеляк, Валентина Семеняк, Василь Фольварочний. Запам’яталися мені і спомини незабутнього Ігоря Герети та «притягування за вуха» заради посмертного винищування особистості не було. Від спогадань віє природністю та неповторністю. Вони допомагають глибше зрозуміти душу людини, котрої фізично уже немає з нами.
Третє. Свого часу Богдан-Роман Хаварівський мріяв зібрати усі поетичні присвяти собі в одному виданні. Не встиг. І те, що ці віршовані рядки з’явилися у цьому виданні – своєрідне втілення задуму. (І знову змушений сказати про великий список імен. Тому виокремлю лишень твори Олександра Астаф’єва, Анатолія Дністрового, Михайла Левицького, Богдана Мельничука, Богдана Чепурка…)
Четверте. Цієї книги не було б, якби не наполеглива праця упорядників, якими стали дружина Майя Назарівна і син Устим. До речі, спогади, написані ними, сприяють углибленню у сутність особистості. Якесь дивне відчуття! Подібні видання часто-густо перевантажені пієтетом. Якщо виходити з того, що в нас заведено про передчасно згаслого говорити лише добре або нічого, то до цього вияву почуттів ставишся з розумінням, хоч надмір пієтету дратує. Особливо тоді, коли за справу беруться незнайомі зі специфікою книготворення люди. А читаючи «Усі ми будемо в архіві…», про це не думаєш. Чи не тому, що упорядники замислилися над тактовністю своїх дій? Себто пошанівок є, але він ненав’язливий. І ще одне. Академічна продуманість видання. Але водномить маємо і простоту викладу. Дивовижне поєднання.
П’яте. Вважаю, що книга виграла від заопікування нею досвідченим редактором Богданом Мельничуком. Можливо, його роль у підготовці текстів до друку і не є такою помітною, як дехто переконаний, Але… З власного письменницького досвіду знаю про роль доброго редактора. В даному випадку, він – не на видноті. Та виваженість і скрупульозність роботи помітні, що є дуже важливим.
І ще одне. Нерідко можна почути і не вельми приємне. Мовляв, книга пам’яті (свічка незабування особистості) – задоволення амбіцій родини. Але це – не так! Лише варте життя заслуговує видання. Щоб вчилися живі. А «Усі ми будемо в архіві…» є таким взірцем.
Ігор ФАРИНА,
письменник
М.Шумськ