Галина Дидик – героїня українського визвольного руху

17 квітня (за ін. даними – 18 березня) виповниться 110 років від дня народження легендарної Галини Дидик, яка брала активну участь в українському визвольному русі 1940–1950 рр., була задіяна як референт підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), згодом – зв’язкова і довірена особа Романа Шухевича, Головнокомандувача УПА.

Її псевда «Анна» і «Молочарка» були добре знані у колах совітських спецслужб, а її світлини «прикрашали» міліцейські пости. Чиновники КДБ розробляли хитромудрі плани з її захоплення.

Дослідження життя та діяльності  Галини Дидик стало можливим лише у незалежній Україні, коли сучасна історична наука почала досліджувати національно-визвольну боротьбу, сфальшовану совєтською ідеологією.

Галина Дидик народилася 16 квітня 1912 р. в с. Шибалин на Бережанщині. Закінчила вчительську семінарію на Львівщині. Повернувшись у рідні краї, працювала в системі кооперації.

Формування національного світогляду Г. Дидик відбулося під впливом визвольних змагань 1917-1920 рр., коли ще свіжими у жителів Східної Галичини були спогади про усусів та вояків УГА, які самовіддано стали на захист своєї держави.

Уже після першої більшовицької окупації комуністичні сатрапи заарештували її і рік утримували в Бережанській тюрмі, але патріотці вдалося уникнути розстрілу.

У часи нацистської окупації краю Галина пішла у підпілля. Вона була одним із організаторів УЧХ на Тернопільщині. Разом з Катериною Зарицькою лікувала хворих і поранених, ходила у розвідку і на зв’язок з повстанськими підрозділами. Її вміння перевтілюватися під час виконання секретних завдань помітили, і Галина стала зв’язковою Центрального проводу ОУН.

Долею судилося Г. Дидик бути свідком останнього бою Романа Шухевича з більшовиками, який відбувся 5-го березня 1950 р. в селі Білогорща під Львовом.

Генерал-хорунжий героїчно загинув, а його зв’язкова вжила отруту. Комуністичні кати не дали їй померти, щоб потім мучити десятиліттями. Перших півтора року Галину нещадно катували, вибиваючи зізнання, а в грудні 1952 р. горезвісна комуняцька трійка «відміряла» патріотці 25 років суворого режиму, яке вона відбувала в сумнозвісних Володимирській і Верхньоуральській тюрмах.

Про жорстоке слідство Галина Дидик написала: «Ніби з моторошної темряви й мрякотиння виходять кати, які втратили людську подобу… Були й інші непостійні, які приходили познущатись наді мною задля п’яної розваги… Мене врятували від смерті для того, щоб ще в напівнепритомному стані почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі, мені не давали спати. Таке слідство тривало понад два роки…»

Після двадцять одного року ув’язнення рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АРСР Галину Дидик достроково звільнили на спецпоселення в Казахстан. Уже звідти вона 10 липня 1971 р. написала листа в Президію Верховної Ради СРСР. В архівах збереглася заява, де, зокрема, зазначено: «Не знаю, чому мене вибрано на звільнення із групи політв’язнів – 25-річників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікалась своїх переконань.

Тому почуття обов’язку перед моїми товаришами по ув’язненню примушує звернутись до вас із цією заявою. Я хочу ще раз піднести питання, яке ми, ув’язнені, ставили неодноразово: про фактичне скасування жорстокого 25-річного терміну, формально скасованого ще 1961 року.

Президія Верховної Ради разом із прокуратурою повинні знайти можливість негайно звільнити жінок, засуджених на 25 років, а саме Катерину Зарицьку (відбула 24 роки) та Одарку Гусяк (відбула 21 рік ув’язнення)».

Сміливий протест мужньої жінки приніс нові переслідування КДБ. Останні свої роки на волі вона доживала на Черкащині, відтак у Волочиську на Хмельниччині, бо прописатися на рідній Бережанщині не дозволили.

27 грудня 1979 р. мужня українська патріотка відійшла у вічність. Похована у Бережанах.

За самовіддану національно-визвольну боротьбу Г. Дидик була нагороджена у 1945 р. бронзовим, а у 1947 р. – срібним хрестами Української повстанської армії.

Уродженець Полтавщини, доктор права, доцент Українського вільного університету у Мюнхені Олександр Панченко протягом 2006-2007 рр. зібрав чималий матеріал, глибоко вивчив і усвідомив подвижницький шлях Галини Дидик, побував на Бережанщині в музеях, у її рідному селі та детально описав долю незламної патріотки у книзі «Зв’язкова генерала Галина Дидик …На жаль, і я жива…».

У 2008 р. Копичинецький народний театр під режисурою заслуженого діяча мистецтв України Ореста Савки в приміщенні Тернопільського обласного академічного драматичного театру поставив історичну драму о. Зиновія Карася «Зв’язкова генерала».

У рідному с. Шибалин Галині Дидик встановлено пам’ятник, вулицю, де жила, перейменовано на її честь, а у місцевій школі облаштували чудовий музей.

Здавалось, Галина Дидик зуміла витримати все. Її опорою був її славетний рід, а далі – генерал Чупринка, друзі по боротьбі та залізна воля. Вона присвятила своє життя служінню Україні. І вмерла з Україною в серці.

Ігор ОЛЕЩУК