Ексклюзивне інтерв’ю: «Мій карпатський дідусь» – про життя, Богдан Бенюк – про війну і культуру

Кажуть, коли гармати говорять, музи мовчать. Але це точно не про українців. Не про нашу, сповнену оптимізму, рішучості, величезної любові і поваги до мистецтва, націю. Коли нам важко, ми співаємо, коли клятий москаль намагається знищити наші святині, ми цитуємо Шевченка і даємо гідну відсіч. Тому наша культура, наша мова і пісня, і, звісно, наше кіно – це потужна зброя, наші гармати, які ніхто і ніколи не змусить замовкнути.

Нещодавно у Тернополі відбулася прем’єра кінострічки «Мій карпатський дідусь». Головні ролі зіграли Богдан Бенюк та італійський актор Сімоне Коста. Фільм відзняв грузинський режисер Заза Буадзе. Подія відбулася 28 грудня – у Міжнародний день кіно. Кінострічка зібрала аншлаг. У залі бракувало місць, щоб вмістити усіх охочих подивитися справжнє українське кіно. Тож деякі глядачі сиділи на східцях. Тішило те, що на показ прийшло чимало молодих, котрі з гордістю визнавали, що наше – цікаве, справжнє і про життя.

Чого тільки вартувала розмова з головним героєм стрічки Богданом Бенюком. Зізнаюся, у якийсь момент я й забула, що спілкуюся зі знаменитістю, народним артистом України, людиною, яку досі бачила лише на телеекранах. Це справжній українець, який з початком повномасштабної війни навіть і не думав їхати кудись у світи, а потужно допомагав Збройним силам України.

Спершу розповім вам, дорогі читачі, про фільм, який вам обов’язково треба подивитися. 2019 рік, село Бережниця, що на Гуцульщині. До діда приїжджає онук з далекої Італії і привозить прах мами, доньки головного героя. Непорозуміння, мовний бар’єр, відмінність у культурі, поглядах на життя, звичаях і, звісно, одвічний юнацький максималізм, від якого у діда іноді голову зносило. Під час фільму можна як вдосталь насміятися, так і є моменти, коли навіть у мужніх чоловіків навертаються сльози. Багато хто впізнав себе, своє життя. Фільм надзвичайно актуальний сьогодні. У час війни дуже багато українців виїхали з дітьми за кордон. І ні для кого не є таємницею, що частина з них не повернеться. Тож ті діти мають усі шанси повторити долю молодого італійця з українським корінням, який не знає ні мови, ні звичаїв… Фільм надзвичайно потужний і, повірте мені, кіноману, вартий вашої уваги.

“Ідея, з одного боку, дуже проста, а з іншого — складана. Вона – про повернення до коріння, про стосунки, іноді доволі складні, між поколіннями. 

На головного героя, дідуся, жодного кастингу не було, оскільки я знав, що грати його буде Богдан Бенюк. Роль писали під Бенюка. А на внука був кастинг в Італії, в Генуї, де ми знайшли нашого героя Сімоне Коста”, – розповів Заза Буадзе.

Запитала у Богдана Бенюка, якби він був пересічним глядачем, як би він оцінив цю кінострічку.

«Мені важко оцінювати. Я завжди прагну, щоб оцінку давав глядач. А для цього потрібно прийти, не полінуватися, подивитися на своє, автентичне. Багато хто каже, що після перегляду відбувається своєрідний катарсис, очищення. Дуже сподіваюся, що українці гідно оцінять наше кіно», – розповів пан Бенюк.

Актор зазначив, що кіно показують у 150 кінотеатрах країни, прикро, що їх так мало.

«Уявляєте, яка велика України, а є лише приблизно 250 кінотеатрів. До прикладу, у Франці їх більше п’яти тисяч. Тож куди українці мають ходити і де дивитися українське кіно? Взяти хоча б Тернопільщину, тут кінотеатри є лише в обласному центрі. На цю проблему потрібно звернути увагу як владі, так і бізнесу», – зазначив актор.

Звернула я увагу на мовне питання. Молодий італійський актор, як і його герой у фільмі, зовсім не знає української мови. А під час допрем’єрного звернення до глядачів він подякував українцям, надто Богдану Бенюку, якого назвав другим татом. Тож як вдалося знайти спільну мову?

«Він не знає української, як і я не знаю італійської. Але ж він актор, і я займаюся цим ремеслом, а коли зустрічаються два шевці, вони ж можуть шити чоботи і розуміти один одного з пів слова. Мені надзвичайно комфортно було з ним працювати», – зазначив актор.

Богдан Бенюк розповів, що фільм знімали упродовж вересня-жовтня 2019 року. Далі вони чекали на дозвіл поїхати в Італію, щоб дозняти стрічку, а далі війна…

«Боялись ми одного. Діти ж дорослішають. 16-річний юнак враз перетворюється на дорослого дядька! І кого нам тоді знімати? Але, на щастя, з Сімоне таких кардинальних змін не відбулося. Під час монтажу прийшла в країну повномасштабна війна, і показ знову довелося відкласти. Але фільм – це як добре вино, коли воно вистояне, то смачніше. Сьогодні стрічка заграла іншими фарбами, стала більш актуальною для українців, оскільки стався великий розрив між родинами, багато людей виїхали за кордон…»

Не могла я не запитати пана Бенюка, а чи сьогодні на часі показувати нові фільми, ходити в кінотеатри. Багато ж хто каже, що не до того.

«Це не правда! У містах, де частіше лунають сирени, де часті обстріли, люди ходять в кіно, в театри. До прикладу, в Києві – театральний бум. Важко знайти вільний квиток на виставу. Значно зросла відвідуваність кінотеатрів. Чи з екраном їздимо до хлопців туди, у саме пекло, і теж показуємо фільми, і вони з радістю дивляться. Тому як це не на часі? Для тих, хто так каже, культура ніколи не на часі… 

Сьогодні треба робити все. Народжувати дітей, кохатися, любитися, щоб нас не спіткало демографічне провалля. А захист культури – це велика титанічна праця. За наші цінності й воюємо. За мову, кіно, театр, за все наше», – наголосив чоловік.

Але ж триває війна… Страшна, кровопролитна… Чи не завадила вона розвитку українського кінематографу?

«Війна – ні. Недолугість політиків – так! Війна – це стимулятор і нові емоції, які відкриються вже, і ще більше відкриються згодом. Але в тих, хто керує фінансовими потоками в країні, рука мала б всохнути, коли піднялася на культуру. Урізання фінансування культури – дуже небезпечна річ. Ви ж розумієте, це місце порожнім ніколи не буває: не буде українського, його відразу ж заповнять культурою інших країн. Тому не можна цього допустити!» – категорично мовив пан Бенюк.

Торкнулися ми теми 24 лютого. Де ця страшна дата застала Богдана Бенюка?

«В Києві. 24 лютого 2022 року у моєї старшої доньки Олесі був день народження. Вона вдосвіта приїхала і каже: «Війна!» Ми й не знали нічого. Нас десять чоловік – дорослі, діти. Звичайно, треба їхати додому – в Карпати. Думаємо, як же нам усім вміститися в три авто. Адже ще є троє котів, величезний собака. Пепу любимо дуже, але, вибачте, дурна, як пробка, перерила мені все подвір’я, я її назвав «Київметробуд». Олеся зі сльозами на очах якось запихає в машини собаку, котів, дітей. Поки зібралися, то вже йшли колони… Ми з Києва до Житомира їхали більше 12 годин. 

 Через шість днів я повернувся в Київ. Потрібно було допомагати хлопцям. Мене попросили, щоб я возив машини з-за кордону для військових частин. На руку зіграла моя акторська діяльність, зухвало користувався своїм лицьом (сміється), мене без черги пропускали, все оформляли…»

Довгою і цікавою була та розмова. Як і під час перегляду фільму, бувало, що заливалася сміхом, а бувало, що наверталися сльози. А ще була гордість. Така гордість взяла, що й не передати. У нас настільки хоробрі, добрі, щирі, вольові і войовничі люди! Так, можливо, в якихось народів, коли гармати говорять, музи й мовчать. А в нас вони говорять ще голосніше, ще промовистіше!

Все буде Україна!

Зоряна ДЕРКАЧ