Доброволець армії нескорених: Петру Кекішу, члену ОУН і воякові УПА

Мій побратим Петро Федорович Кекіш, діяч ОУН і керівник групи радистів при воєнній окрузі «Лисоня» №3, народився у с. Соснів на Теребовлянщині 20 липня 1924 р. в українській родині. У селі працювали товариство «Просвіта», хорові, драматичні і танцювальні гуртки, «Союз українок». Важливу роль у вихованні молоді відігравала Греко-католицька церква – вертепи, колядки, гаївки, Різдвяні, Великодні, купальські й обрядові свята мали позитивний вплив на національну свідомість молоді. Дитинство Петра минуло біля затишної р. Стрипа, де було багато лугів, квітів і ягід.

Після 1930-х рр. у селі діяла підпільна ОУН. До 1941 р. Петро закінчив п’ять класів народної школи. У 1941 р. в Бережанах відкрили гімназію з українською мовою навчання, Петро вступив до неї і до початку другої більшовицької окупації у 1944 р. закінчив сьомий клас. У червні 1941 р. у Львові було проголошено відновлення Української державності, і німецька влада вороже ставилася до українських патріотів-державників. Тому в гімназії, крім офіційних занять, відбувалися нелегальні вишколи з ідеології, конспірації. Восени 1943 р. Петро вступив в ОУН під псевдонімом «Роман».

Перед приходом фронту до Соснова Роман отримав від організаційного провідника наказ поїхати у с. Волощину на Бережанщину на курси радистів. Група радистів складалася із 12 гімназистів, їхнім інструктором був повстанець «Андрій». За місяць всю групу перевели в лісове господарство у с. Мелну на Рогатинщину, де курсанти вивчали радянську апаратуру. Для навчання і освоєння німецької радіоапаратури всю групу перевели на Львівщину у село Поляна, де було 50 курсантів, школа охоронялася відділами УПА. Після боїв під Бродами у липні 1944 р. радистів «Романа» і «Ореста» направили до командира Омеляна Польового («Остапа»), у підпорядкуванні якого були  курені «Бондаренка», «Крука» і «Яструба». Війська О. Польового постійно вели бої з військами НКВС, ястребками і червоними партизанами, тому відділи постійно рейдували лісами, де легше було законспіруватися і частково перепочити.

Після Різдвяних свят 1945 р. «Роман» і «Орест» отримали завдання пробиватися на північ до штабу в с. Антонівці. Їхній перехід супроводжували місцеві зв’язкові. 20 квітня 1945 р. зв’язковий на хуторі Рудня випадково здав радистів у ворожі руки спецгрупи НКВС, яка була одягнута у форму українських повстанців. «Романа», «Ореста» і зв’язкового кинули на воза і відправили у місто Рівне. «Роман» протягом трьох тижнів пройшов дуже складне слідство в НКВС Рівного, після цього його відправили у Лук’янівську тюрму Києва, де військовий трибунал засудив його за статтею 54-1 «а» і 54-11 УК УССР на 15 років каторжних робіт з конфіскацією майна і п’ять років позбавлення громадянських прав. У жовтні 1945 р. в товарних вагонах «Романа» повезли у Воркуту. Після пересильного пункту його направили на постійну роботи в табір шахти 9/10. Працю в Заполяр’ї, погане харчування, дистрофію, люті морози, зимові заметілі Петро Кекіш описав у першій своїй книзі спогадів «Поза межами правосуддя» (1992 р.).

Я прибув у табір 9/10 у 1952 році. Працював на стволі шахти причепщиком вагонів – робота важка і дуже небезпечна, а потім зустрів свого колегу по гімназії Богдана Когута, познайомився з Григорієм Друлем, який працював фельдшером в операційній, з Петром Кекішем. Вони допомогли мені влаштуватися фельдшером на будівництві військових казарм Воркути. Щоденно я водив колоною 120 політв’язнів, які довбали вічну мерзлоту для фундаментів військових казарм.

Хочу зазначити, що важка праця і суворі умови життя за багато років каторжанської праці об’єднали багатьох колишніх повстанців, які допомагали один одному. Авторитетами на шахті 9/10 були Петро Кекіш, який працював бригадиром, Степан Цимбалюк із Шумщини, який будував штаб УПА у Антонівцях, а в таборі працював маркшейдером. Вони матеріально допомагали хворим, витягували з важких умов праці колишніх повстанців і членів ОУН. В цьому таборі ми дочекалися смерті кривавого ката Сталіна. Після Норильського, Воркутинського повстань у 1953 і Кінгірського у 1954 р. система ГУЛАГу почала розвалюватися. Працювали московські комісії, які переглядали судові терміни покарання. Мені вдалося звільнитися у грудні 1955 р., у липні 1956 я приїхав на Тернопільщину.

Петро Кекіш звільнився у 1956 р., але на батьківщину його не пускали. Він поступив на заочне відділення Воркутинського філіалу Ленінградського гірничого інституту, який закінчив у 1966 році. Йому вдалося перерахувати гроші на житловий кооператив і він поселився у квартиру в Тернополі в 1967 р. на вулиці Карпенка. Ми підтримував дружні стосунки, обговорювали різні питання розбудови Української держави, відновлення історичної пам’яті, національно-визвольної боротьби, відродження українських церков, патріотичної підготовки молоді. Дружина Петра, пані Євдокія, знала багато патріотичних пісень, була однією із засновників хору патріотичної пісні «Заграва».

Петро Кекіш залишив у рукописах ще три книги, які видали його колеги: «По свіжих слідах минулого» (1993) – про школу радіозв’язку, «Далека північ – край приречених» (1998) – про відкриття на Воркуті вугільного басейну, будівництво вузькоколійної залізниці, страти людей в Заполяр’ї, «Наше село Раковець» (1998).

Одну зі своїх книг П.Кекіш починає молитвою: «Великий Боже, Творче і Владико безмежної вселенної. Мудрість Твоя недосяжна скудному моєму розумові, а доброта і милість Твоя – безмежні…

Ти знаєш, Владико, що я ніколи не жив на цьому світі нормальним людським життям. Тільки злидні і горе були постійними супутниками. Тіло моє безнастанно терпіло поневіряння і злигодні. Візьми ще й душу мою і вчини з нею по волі своїй, тільки спаси народ мій. Дай йому волю, верни минулу славу і постав на рівні з іншими народами світу. Амінь».

У 2015 р. у Літописі УПА, серії «Події і люди», вийшла книга про діяльність П. Кекіша у військовій окрузі «Лисоня» – «Спогади радиста», яку упорядкував Сергій Волянюк.

У 1994 р. Петро Кекіш нагороджений ювілейною медаллю УГВР.

На жаль, важка підпільна праця і більш як десятилітня каторга підірвали здоров’я мого побратима, і він відійшов у вічність 1 липня 1996 року.