«Ой піду я до млина, а у млині новина…»: Казки старих млинів

Пригадуєте старі водяні млини – все обертається, гримить, тріщить і пострілює цівками борошна… Сьогодні більшість з них мають сумний вигляд, стоять похилені, і лише зрідка тишу порушує дзюрчання потічків чи скрип старих дощок, інколи, коли є сильний вітер, здається, що вони нудьгують й ридають.

Багато з них вже варто було би й сільським громадам знести через аварійний стан, але якось нікому руки не піднімаються, адже тут творилися ціла історія населеного пункту, сюди з’їжджалися батьки, дідусі, зрештою, чи не все село, як у рядках пісні «Ой піду я до млина, до млина, а у млині новина, новина…» Та й діти полюбляли тут бувати, бо для них, тут  була казка, а мельник весь припорошений борошном здавався казковим персонажем, запах свіжого борошна ще більше підкреслював цю казкову атмосферу. Що й казати, мельника у селі чи не найбільше поважали. А скільки є про млин і мірошника легенд, пісень, віршів…

У княжій Русі про млини згадує звід законів «Руська правда» (11 ст.). Найбільше водяних млинів будували на Волині, у Карпатах та в Галичині, де вони з’явилися в середині 14 ст. (вперше згадуються у грамоті князя Юрія Болеслава за 1339 рік). Для них обов’язково зводили греблі з метою регулювання водостоку. А гатили їх, переважно, на малих та середніх річках, повністю перетинаючи водні артерії, щоб потужний напір води сприяв роботі коліс.

Тернопільщина багата на ріки, а раніше навіть нинішні потічки були повноводними. Тому, для побудови тут водяних млинів були сприятливі умови. Нині збереглося багато назв пов’язаних з їх розташуванням, найбільше є вулиць Млинецька, Млинівка і т.д. Є й населені пункти, зокрема Великі Млинівці (у 1545 р. село називалося Підлісецький Млин; тут діяло 2 млини) та Млинівці Кременецького, Млинівці, Мильно (від слова «мелення», село називалося спочатку Мельно, а згодом – Мильно) на Зборівщині, Млиниська на Теребовлянщині, Млинки Бучаччині, були хутори пов’язані з місцем розташуванням млинів, зокрема Мельниківка поблизу Скориків на Підволочищині, або Жорнисько (нині вулиця м. Бережани, на хуторі був великий млин, який порівнювали з великими жорнами), Мукосіївка поблизу с. Мала Білка на Лановеччині, хутір Мукоїди поблизу Малого Кунинця на Збаражчині, частина села Городище у 16 ст. називалася Млинець, у Лосятині Кременецького – Розтіцький Млин. На території області протікають річки та потічки Млинки, Млинівка, Млинський Потік тощо.

Потужність млинів вимірювалася кількістю кіл (від 1 до 12, а іноді й більше). Наприклад, у власності князя Яреми Вишневецького було понад 420 млинових кіл.

Наприкінці 19 ст. на Тернопільщині функціонувало майже 700 млинів

Найбільше водяних млинів на Тернопільщині були споруджені у період середини 19–поч. 20 століття. Переважали водяні, парові та пароводяні млини.

У 1838 р. почав функціонували турбіновий млин у Бережанському повіті. Згодом спорудили великі парові млини у Бродах, Тернополі, Кам’янці Струміловій та в інших місцевостях.

Зокрема, у 1860-х роках був збудований пароводяний млин Блюхера на Дністрі, який переробляв за рік від 12 до 20 тисяч корців зерна (1 корець – 98 кг).

На 1881 рік у Тернополі функціонувало 5 млинів, найбільш відомими з яких були паровий млин Якоба Галла та водяний Самуеля Амаранта.

Як дослідила завідувачка сектору обласного краєзнавчого музею Віра Шумська, всього на Тернопільщині в цей період функціонувало майже 700 млинів. Із них: 8 великих парових, 18 американського типу, 9 вітряків та більше 600 звичайних річкових млинів.

На межі 19 ст. водяні млини й вітряки продовжували функціонувати, але парові машини вже поступово їх витісняли. У статистичному збірнику «Skorowidz przemysłowo-handlowy Królestwa Galicyi», виданому Лігою промислової допомоги у 1906 році у Львові, подана докладна інформація про всі млини, які діяли на території нашого краю в цей період. Із даного джерела ми дізнаємося, що багато із них були власністю великих магнатів або ж євреїв. Зокрема, в Бережанах працював турбіновий американський млин графа Якоба Потоцького, у Гримайлові графи Пінінські володіли паровим млином американського типу, у с. Підзамочок, що північніше Бучача, діяв млин того ж типу графів Еміла і Оскара Потоцьких.

У той же час у с. (нині смт) Велика Березовиця американський валковий млин тримав Льовенстарк Лейб, у с. Баворів на р. Гнізні турбіновий млин мав Коффлеч Ейзик, а в с. Бабинці Кривченської громади млин належав Валдманну Арону.

Господарі млинів мали власні літаки

У 1930-х рр. у Тернопільському воєводстві нараховувалось близько 750 млинів і серед них переважали водяні. Зокрема, багато їх було на річках Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Нічлава і Збруч. У деяких місцевостях млини досить сильно конкурували між собою.

Наприклад на Нічлаві, в її нижній течії в Борщівському повіті, було 5 млинів на протязі 20 км. На великих млинах мололи збіжжя навіть з інших воєводств і експортували муку за межі країни. На них уже застосовувалися двигуни внутрішнього згоряння, які зрештою привели до того, що традиційні млини почали досить швидко зникати.

Для частини млинів життя було коротким, бо під час військових дій Першої світової війни, вони були зруйновані (смт Гримайлів, с. Іква Кременецького району). Дерев’яні млини не тільки потерпали від військових дій (смт Гусятин, знищений у 1941 р.), чи пожеж (Великі Бережці Кременецького; на його місці у 1955 р. збудували ГЕС), часто їх зносила вода під час повеней, як це було для прикладу в 1960 р. в с. Загір’я на Зборівщині. Були й випадки, коли селяни через нестачу хліба захоплювали млини, як це було у Ланівцях у 1917 році. Загалом, млини були надзвичайно вигідними підприємствами, тож за них точилися справжні війни.

У багатьох населених пунктах діяло кілька млинів, наприклад у селах Колодрібка (4), Синьків (3), Гиньківці (2) на Заліщанщині, Білокриниця (3) Підгаєччині, Багатківці (4) Теребовлянщині, Горожанка (4) Монастирищині, Очеретне (2) Сапанів (2) Кременеччині, м. Монастириська (2), Залужжя (2) Збаражчині та ін. У Ковалівці на Монастирищині родина Богушів, яка мала водяний млин настільки була багатою, що  Станіслав Богуш, який вчився на льотчика, мав власний літак і автомобіль. У с. Долина на Теребовлянщині у 1936 р. на місці млина звели електростанцію.

Ще донедавна водяні млини функціонували у селах Трибухівці, Шидлівці (обидва – 19 ст.) на Гусятинщині, Мала Снігурівка (кам’яний) Лановеччині, Сокілець, Губин (19 ст., дерев’яний) Бучаччині, Мишковичі біля Тернополя та ін. У Баворові Тернопільського району збереглися руїни млина, а в 1922 р. у ньому працювали 12 робітників. Нині більшість водяних млинів стоять пусткою.

У 2012 р. побачила світ поштова марка «Водяні млини України» із зображенням водяного млина поблизу Бучача.

Так, час іде і нині працюючий водяний млин велика дивина. Водяні млини змінили електричні. Та й населення все рідше користується послугами млинарства, віддаючи перевагу готовій продукції. Порожні млини, які колись годували хлібом наших прадідів намагаються обходити стороною, тому, що збереглися різні перекази про магічні сили – русалок, білих мельників, які начебто, там живуть… Тож у старих млинів свої казки, як і у нашого дитинства…