Воїни інформаційного фронту

 

Чотири роки війни кардинально змінили Україну. Не стала винятком і журналістика. До війни її використовували в своїх цілях усі, хто мав гроші і владу. Непокірних – карали: вбивали, компрометували, блокували.

Українським журналістам диктували умови і змушували робити те, що необхідно «потрібним» людям. Хто писав загальні речі і нікого не чіпав, нікому не перешкоджав, той міг ще якось жити.

Наша журналістика висвітлювала події мляво. Виходів на зовнішній ринок майже не було. І що ми маємо? Старий Світ майже нічого не знає про нашу країну. В медійному світовому просторі повністю домінує російський окупант…

Коли на нашу землю прийшла війна, багато журналістів з простих «писак» стали інформаційними воїнами. Люди, які визбирували інформацію звідусіль, стали джерелом важливих новин для світу.

Нині ведуться не надто активні бої, як це було в 2014-2015 роках. Проте вороги не дрімають, вони атакують нас інформаційно: зомбують людей на тимчасово окупованих територіях, налаштовують їх проти України. Вони атакують Європу і світ, розповідають, що в Україні – громадянська війна, що до влади прийшла хунта… Тому роль українського журналіста у цій війні зростає в рази. Що буде, коли ми виграємо інформаційну війну? Ми виграємо всю війну!

Тому в День українського журналіста хочу надати слово тим, хто замість автомата взяв у руки камеру, гостре слово і думку, хто затишні кабінети поміняв на окопи і бліндажі… Словом, про тих, хто живе війною, щоб передати побачене мирній частині країни в надії, що вона прокинеться.

Ельдар Сарахман, журналіст видання «Українська правда»:

«До війни в мене були думки покинути Україну. Проте добре, що не зробив цього. Війна відкрила мені очі, і я побачив нашу державу по-іншому. Коли вперше потрапив у зону бойових дій, було страшно, проте і цікаво. Потім виїзди почастішали, і я мав змогу побачити живу країну, таку, якою вона є. Саме там, де смерть і життя змагаються між собою, – вся правда. Мене тягне сюди, бо люди тут інші, життя інше. Коли я бачу журналістів, які не були на війні, але пишуть про неї, то усвідомлюю: вони не справжні журналісти, адже пишуть про те, чого не розуміють, чи навіть не мають уявлення, що це таке.

Дуже сподіваюся, що після омріяної перемоги наші поїздки на Донбас матимуть символічний характер – як пам’ять про події, які змінили Україну і світ».

Оля В’язенко, кореспондент каналу 1+1:

«Коли вперше їхала на війну, відчувала приплив адреналіну і певну тривогу. Проте чим ближче під’їжджала до позицій, тим більше мене огортав страх.

Ходила, як запрограмована, чітко розуміючи, чого не потрібно робити, куди ховатись і що мені дозволено. А з часом усвідомила: там, на війні, все інше, там люди – щирі, правдиві. Вони розуміють, де перебувають і для чого, тому спілкуватися з ними – одне задоволення. Я не знаю, були вони такими раніше, чи ні, але мене війна змінила. Я стала новою людиною, новою журналісткою. І це – позитив, який приноситиме користь моїй країні в майбутньому».

Олександр Тихий, фрілансер:

«До війни я часто зраджував журналістику. Займався чимось іншим. Війна повернула мене в журналістське русло. І я дуже радий цьому. Ви здивуєтеся, але це сталося в окопах під час боїв. Інколи годинами я сидів і молився, щоб не загинути від мін чи снарядів, якими кремлівські окупанти щедро посипали нас. Тоді не було й мови, аби щось знімати, але саме в ці моменти я зрозумів: Україна є, якщо одні хочуть її завоювати, а інші віддають за її свободу своє життя! Я бачив, як поранені хлопців кричали і корчилися від болю чи тихо падали мертвими на землю. Тепер я маю можливість відповісти тим, хто вважає, що війни немає: «Ви далекі від життя і ви – не українці, а хохли, погані нащадки своїх славетних предків». Я маю можливість чесно дивитися в очі колегам, а тим, хто необ’єктивно висвітлює події на сході чи продається за московські гроші, в очі сказати, що вони сліпі і втрачені для суспільства. На війні я бачив правду. Вона є і переможе!»

Іван Пономарьов, журналіст телеканалу «Еспресо»:

«Коли я вперше потрапив під мінометний обстріл, то не знав, що робити. Хтось лягав, інші кудись бігли… А ми з колегою стояли і чекали, коли все закінчиться. Того разу нам пощастило вижити. Тепер я інший в прямому і переносному значенні цього слова. Я бачу по-іншому життя і людей, які мене оточують.

У зоні бойових дій ти живеш поряд з тими, хто в будь-який момент може загинути. Серед них можеш бути й ти. Найдивніше, що всі про це знають. І ніякі гроші не здатні оплатити їхнього прагнення до скону боротися за Україну. Це просто потрібно відчувати.

З особливою повагою ставлюся до добровольців. Я особисто знайомий з бійцями ДУК «Правий сектор», які, не жаліючи себе і не отримуючи ніяких грошей, воюють за переконання, за волю, за Україну… А волонтери, котрі роками допомагають військовим, ризикують життям, не досипають, часом навіть не доїдають!.. Хтось може це пояснити?

І коли я повертаюся в мирне життя, мене моментами охоплює така лють, що хочеться вбивати тих байдужих нелюдів, які оточують мене зі своїми мізерними проблемами, зі своїми штучними почуттями. І такими вони здаються бридкими на фоні справжніх хлопців, які стоять там і ризикують життям, аби країна могла спокійно спати».

Яна Стойкова, журналіст Дніпровського телебачення:

«Можна багато розказувати, ким я була колись та як живу тепер. Але це зрозуміють лише ті, хто відчув війну. Мої колишні друзі насміхаються, а більшість колег не розуміють, чому я вкотре їду в зону бойових дій, щоб писати, знімати… А я переконана: кожен українець, увесь світ мають знати: в Україні – війна! І ми маємо перемогти, інакше втратимо Батьківщину!

Це – лише мала частка, мініатюрна частинка правди про тих, хто воює проти ворога на інформаційному фронті. Вони не ходять у рейди, не стріляють з мінометів, проте теж ризикують і наближають свято перемоги не менше, ніж бійці зі зброєю в руках».

Вони – це журналісти України, воїни інформаційного фронту!

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*