Степанова радість

49Весна того року була напрочуд теплою. Степан зорав кіньми величенький город. Сів відпочити. А в голові думки роїлися, мов бджоли у його вуликах.

Пригадав своє безталанне життя за Союзу. Зокрема випадок, який змінив не тільки Степанову долю, а й ставлення до нього односельчан…

Голову колгоспу Валерія Олександровича до них прислали з Херсонщини. Прикрий був чоловік. До людей  ставився зверхньо. А згодом і зовсім став ображати їх словами: “хохли”, “бандери”, “бидло”. Терпіли селяни таку нахабність, прозвавши голову “окупантом”…

Степан тоді трактористом працював. Люди навесні просили його городи зорати. Стареньких слухався перш за все та й плати з них ніколи не брав. З молодих інакше – хто скільки дасть, те й добре. Сам ціни не встановлював.

Про Степанові “заробітки” дізнався голова. Приїхав на «бобику» злий і червоний, мов рак.

– Ей ти, мужик, як там тебе. Державним трактором калимиш? А ти мене спрасил дозволу, казел ти етакий?..

Він ще довго лаявся напівзросійщеною мовою, розмахуючи при цьому руками. “Окупант” сподівався, що тракторист буде вибачатися, каятися. Та Степан мовчав, опустивши голову. Тоді знервований голова підбіг і вдарив “мужика” кулаком в обличчя.

Цього вже Степан стерпіти не міг. У руках несподівано опинилась арматура, і він спересердя влучив нею просто в голову керівника колгоспу. Валерій Олександрович упав на землю, тримаючись за чоло, з якого юшила кров…

Повезли голову в лікарню. А Степана – в міліцію. Пізніше суд відбувся. Три роки отримав тракторист…

Аж на Колиму його повезли. Першу тюремну ніч не забуде ніколи. У камері опинився із “зеками”. Один з них з-під лоба дивився на Степана. А коли звечоріло, долинули слова авторитета:

– Хохла ночью убрать надо. Понятно?..

Страшно було Степанові ніч цю пережити. Молився до Богородиці і просив заступництва. А ближче до ранку бачив, як двоє співкамерників душили авторитета.

– Эта тварь и нас придушит когда-то. Так лучше мы его сейчас. А нам спасибо говори, хохол…

Та дякував Степан Богородиці, яка вберегла його від смерті тієї довгої ночі. Перевели його в іншу камеру. Але і там не з медом було. Просили заспівати Степана українською. Голос мав, як кажуть, від Бога. Свою улюблену виводив: “Гей, смереко, чарівна моя смереко…” Усміхалися при цьому “зеки”, ставлення до “хохла” змінюючи…

Сестра Катерина з братом Іваном посилки й листи передавали. А на свята домашнього – вудженого сальця й ковбаски…

Відсидів, повернувся до села. Голова колгоспу вже інший був. “Окупант” з одним оком до себе на батьківщину поїхав.

Після повернення по-різному люди до Степана ставилися: одні вважали його злочинцем, інші героєм. Та він не зважав на це. Головне, що родина не відвернулася від нього. А того, що пережив й передумав у в’язниці, нікому не побажає…

Катерина, сестра його, в місті оселилася, до дітей ближче. Брат старший давно в іншому селі проживав. А Степан на батьківському обійсті залишився. Паця тримав, птицю, пасіку завів… Сестра з міста часто приїжджала. Городи разом обробляли. Син Катерини за кордон виїхав, “зелених” присилав. Степан згодом столяркою зайнявся, мед продавав. Мався добре. На пару з сестрою коней купили, щоб землю орати. Про сім’ю свою ніколи й думати було…

Роки швидко спливали. П’ятдесятий рік уже минув Степанові. І якось так виходило, що з овдовілою Наталкою часто здибався на вулиці. Сподобались одне одному та й вирішили жити разом. Доньок двох мала вона з першим чоловіком. Старша з сім’єю в селі зосталася жити. А молодша – в місті навчалася.

Наталка на обійстя до Степана перебралася. Усе було б добре, та Катерина, сестра його, союзу такого не сприйняла. Усе Степанові порахувала: і коней, і свиню, і землю, з якої овочі брала. На подвір’я тепер нога її не ступала, зло на брата затаїла…

Сонце заходило за обрій. Степан дав спокій думкам, прямуючи додому. Напоїв гнідих. З хати вийшла схвильована Наталка:

– При надії я, Степане. Думала, помиляюся, та лікар сказав, що на другому місяці. Що робити будемо?

– Народжувати, – тільки й спромігся відповісти.

А село згодом уже гуділо…

Наталка народила здорового хлопчика Богданчика. Степан любив дітей, але такого окриленого почуття ніжності, як до рідної кровинки, у його душі ще не було  ніколи. Він, здавалося, пізнавав світ разом з синочком. Одне боліло Степана, що не звідується до них сестра Катерина, не бачить радості його…

Якось після Служби Божої отець Іван попросив Степана престол новий зробити. З трепетом виконував столяр замовлення сільського пастора. Після закінчення роботи не взяв Степан ані копійки церковних грошей. Подяку таким чином склав Божій силі за своє тюремне спасіння…

А коли Бодик зіп’явся на ніжки, гордості Степановій не було меж. Ось уже й бігає хлопчик подвір’ям. А найбільше любив Богданчик дерев’яного коника-гойдалку, якого власноруч змайстрував для нього татко…

Богданкове п’ятиріччя святкували гучно. Доньки Наталчині, брат, куми, сусіди зійшлися. Словом, гамір був добрячий.

Аж тут з вулиці почувся голос Богданчика:

– Мамо, татку, дивіться, хто до нас прийшов.

Степан вийшов на ганок. До нього прямувала сестра Катерина, тримаючи в руках дитячого велосипеда…

Оксана ВОЛОШИНА

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*