«Пощастило»… потрапити на фронт

Олександру Салову вже 74 роки. Проте ще цього літа він перебував на фронті. «Тінь» – такий у чоловіка позивний – завжди перебував у перших рядах і ніколи не ховався за спинами молодших. Після Майдану Олександр пішов у свій військкомат в Сумській області. Просився на фронт, але йому відмовили через вік. Тому поїхав до Києва у «Правий сектор». В столиці сказали, що потрібно почекати. Лише в червні отримав можливість потрапити у тренувальний центр «Десна». Звідти їх перекинули на базу правосекторівців у Великій Михайлівці. Та йому дуже хотілося на фронт. І на початку вересня пощастило – потрапив у селище Піски. Однак як боєць резервної роти, яка дислокувалася ближче до тилу. 11 вересня 2014 року з Донецького аеропорту приїхав командир штурмової роти і сказав, що потрібні
добровольці. «Тінь» вийшов першим.

Бійці ЗСУ завозили в аеропорт боєприпаси, з ними добровольці й поїхали. Тоді розповідали, що не бажано сідати в бронемашину, бо коли у неї влучає снаряд, всі згорають заживо. А з вантажного автомобіля можна вистрибнути. Тому більшість бійців не хотіли залазити в БТР. Олександр знову пішов першим. Поряд їхав Сергій Табала («Сівер»). Вони – земляки, а тому мали що згадати і про що поговорити. Тим більше, що Сергій уже побував у ДАП.

Вночі під обстрілами розвантажили привезене. А наступного дня кількох новеньких перевели у двоповерхову будівлю, яка колись слугувала логістичним центром. Там «Тінь» побачив справжню війну. Лупили танки, особливо докучали снайпери, московити наступали. Був такий момент, коли вони пішли в атаку відкрито, не ховаючись. Добровольці тоді добряче їх посікли.

Олександр зі своїми побратимами тримався з останніх сил. Але термінал не здали. Хоча, відверто кажучи, було таке відчуття, що вже кінець. Добре, що на підмогу прийшла група бійців. І чомусь саме тоді, коли підійшло підкріплення, Олександр згадав, що, за порадою побратимів, перед відправкою в аеропорт залишив свої документи на базі. Бо в разі полону на бійців ДУК «Правий сектор» чекала люта смерть.

Та цього разу минулося. Тоді обороною летовища командував «Редут». Після бою по всьому сектору їхньої оборони валялися трупи московських найманців. Їх ніхто не забирав. Ще вночі, коли було холодно, сморід можна було терпіти, але вдень пекло немилосердно, тіла розкладалися, і з цим потрібно було щось робити. «Редут» дав команду, аби хоч тих, хто найближче, перетягнути в одне місце і чимось прикрити. Це було небезпечно і ризиковано, адже ворог чатував і в будь-який момент можна було схопити кулю. Але й терпіти такий сморід було нестерпно.

Вночі хлопці пробиралися до вбитих, прив’язували їх за ноги, тягнули на свою позицію і скидали в одну купу. Через деякий час «Тінь» перебував біля цього місця на другому поверсі. Займався своїми справами, коли почув розмови на вулиці. Він виглянув і обімлів – там стояв російський танк і було кілька російських найманців. Що робити, як діяти? Автоматом тут не зарадиш. Вийшов у коридор, знайшов кімнату, де стояли боєприпаси. Серед них були протитанкові гранати. Але, на щастя, зустрів бійців ЗСУ. «Тихо, тихо, заспокойся» – шепочучи, попередили вони. Як виявилося, наше командування домовилося, що окупанти приїдуть і заберуть тіла своїх убитих.

Цей і ще один російський танк наші бійці пізніше знищили в бою. Розстріляли й екіпаж, який приїжджав забирати тіла вбитих терористів. У боях за Донецьке летовище загинуло чимало і наших хлопців. Під час однієї з атак, коли все в аеропорту палало, неподалік бойової позиції Олександра стояла наша бронемашина. «Тінь» вів стрільбу і ховався від ворожих куль за стіну. Проте краєм ока бачив, як наші бійці завантажують боєприпаси. Закінчивши роботу, вони рушили вперед. Олександр уже забув про них, адже тривав бій і бійці пішли виручати «Редута», якого притиснули ворожі танки. У цей момент пролунав вибух і наша бронемашина загорілася. Стріляли з третього поверху аеропорту. Приміщення терміналу було настільки великим, що туди час від часу проникали ворожі групи. Одна з таких і ліквідувала нашу бронемашину. Розпізнати їх було важко, бо вони добре маскувалися під наших. Якось у коридорі

Олександр побачив двох військових. Вони теж його запримітили і запитали, що він тут робить? Чоловік відповів, що спостерігає. «Чого ти такий напружений? – знову запитали вони. – Не бійся». А «Тінь» і справді напружився, спрямував на них автомат і чекав, що буде далі. Він не знав, хто ці хлопці, звідки з’явилися. Але ж у них були жовті пов’язки на рукавах, як у наших. Так можна було розрізняти, де свої, а де чужі. Правда, ці мали троянди, запхані у петлиці військової форми. Вони відійшли від Олександра, ще кілька хвилин постояли, про щось порадилися і пішли в глибину коридору. «Тінь» досі сумнівається, що це могли бути окупанти.

А потім Олександра поранило. Зранку він перебував на посту. А через коридор була кімната, яка слугувала за госпіталь. Якоїсь миті «Тінь» побачив, як з-за рогу виїхав танк, проїхав біля терміналу та розвернув дуло в їхній бік. Лише встиг крикнути хлопцям: «Танк! Зараз він стрілятиме!» І в цей момент пролунав вибух. Все тривало кілька секунд. Вибуховою хвилею старого кинуло на колону. Відчув також поранення в ногу. Коли очунявся, всюди була страшенна пилюка. Почав кричати: «Діду, ти живий»? Відповів, що все гаразд, хоча поранення отримав достатньо серйозне.  Це було 2 жовтня 2014 року, о восьмій годині ранку. Поряд перебував Іван Кобра, який наклав джгут і перетягнув Олександра в безпечне місце. А згодом разом із «Ковпаком» та «Каспером» понесли старого в госпіталь. Однак цієї кімнати вже не було. Постріл танка все зруйнував. Командир підрозділу «Опер» зателефонував комусь, щоб забрати пораненого. А ворожий танк тим часом об’їхав позицію з іншого боку і почав прицільно бити звідти. До нього було метрів 700. Тобто, чимось ручним його не проб’єш. Сподівання було лише на нашу «арту», але вона, на жаль, мовчала. Вийти з укриття не було змоги, а час ішов. «Тінь» лежав у підвалі, йому двічі кололи знеболювальне, змінювали пов’язки. Та це нічого кардинально не міняло. Джгут вже надто довго перетискав ногу, кінцівка німіла. Та машина для евакуації ніяк не могла прорватися до них. Проте «Опер» продовжував шукати вихід. Нарешті під’їхала бронемашина. Олександра разом із «Ковпаком», якого теж поранили, відвезли в селище Піски. Там їх перевантажили у кузов легковика, накрили брезентом і далі прорвалися у місто Покровськ.

Потім була тривала реабілітація. Рана боліла, постійно нагадувала про себе, а «Тінь» все частіше згадував побратимів, хвилювався за них. І як тільки затягнулися рубці, вже ніщо не могло його спинити. Та командування вирішило, що він наразі потрібніший на блокаді Криму. Адже перекрити шляхи постачання окупантів теж важливо. Як і створити їм додаткові проблеми. Скажімо, блокада в поєднанні з санкціями змусила державу-окупанта здійснити масштабні незаплановані додаткові витрати на екстрене придбання поромів, будівництво нових причалів. Російська Федерація змушена була спішно побудувати в 2016 підводний енергоміст і підводний газопровід через Керченську протоку.

Але взимку Олександр, як завжди, перебував удома. Його немолоде тіло, хоча і було витривалим, проте боялося морозів. Зате влітку… Уявіть, спека, позначка термометра піднялася вище 40 градусів. А «Тінь» одягає бронежилет, взуває берці і починає бігати. Молоді бійці, які ховаються в затінку, не вірять своїм очам. Перепитують про вік Олександра, бо скільки сил може бути в людині?

А він не зважає і переконаний, що саме спорт допомагає йому. Олександр і сьогодні бігає. Хоча робить це не так часто. Просто прислухається до свого тіла і намагається його не перевантажувати. Біля його дому є школа, там – стадіон. Чоловік постійно займається. Бігає по двадцять кругів, після цього – підтягування. А загалом сеанс спортивного загартовування триває більше години.

Олександр Салов – самоучка, любитель. Ніколи професійно не працював над собою. Просто розумів, що це потрібно. Він не має якоїсь особливої життєвої таємниці, панацеї. Працював звичайним робітником, згодом – інженером. І головне його правило у житті – берегти себе. Не заради себе – для майбутньої боротьби. Ось такий він, кіборг «Тінь»!

Михайло УХМАН

 

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*