«Пеньки, вилазьте…»

B6zIG2a0D_4Невеличкий «ПАЗік», що готувався прямувати до села Пеньки, уже був заповнений, коли до дверей підійшла згорблена бабуся і паличкою постукала по колесу. Водієві стало жаль старенької, він відчинив двері автобуса і попросив пасажирів поступитися бабусі місце. У дорозі жінці було не до розмов, вона їхала мовчки, а в передостанньому селі попросила водія зупинити їй біля хати, бо від зупинки ще мусила б іти майже кілометр. Водій зупинив і навіть допоміг старенькій зійти з високих сходинок. Видно, це її розчулило. Вже прощаючись, вона мовила:

– Багато літ я прожила, але вперше побачила таку увагу до себе. Дякую тобі, сину, і нехай Господь зробить так, аби ти від завтра перестав ходити пішки…

Люди в салоні аж ойкнули. «Ото дупло старе, він їй і місце зробив, і біля хати зупинив, а вона йому такого побажала… Добре кажуть, що старий розум, що дитячий – однаково…»

Водій слухав ці злослівні зауваження, але мовчав, бо все зрозумів по-іншому. На його думку, бабуся мала на увазі, аби його автобус ніколи не ламався. А тому, під’їжджаючи до кінцевої зупинки, він сказав:

– Пеньки, вилазьте…

При цьому він злегка посміхався, бо знав: вони і цього разу нічого не зрозуміли.

Пан Степан

 

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*