П’ять разів перехитрив смерть,

або Ще раз про Молотківську трагедію

  1. Пам’ять: від батька до сина

До цієї публікації я наближався понад тридцять років. Саме більш як три десятиліття тому на одному з весіль у Молоткові почув фразу тоді місцевого жителя Юхима (в селі казали – Юхтим) Рудюка, який запитав мою рідну тітку Марію Козицьку (з дому – Мельничук): “А пам’ятаєш, Маринко, як ти мені на кулемет воду лила?”

То для мене було, як грім з ясного неба! Який кулемет, яка вода? Адже Марія Гаврилівна всім і багато разів розповідала, що під час сумнозвісної Молотківської трагедії 29 квітня 1943 року врятувалася завдяки тому, що майже весь день ховалась у навколорічкових заростях за своїм городом і у воді, дихаючи через очеретину. А батьки, мої дід із бабою, яких я ніколи не бачив, загинули від куль нацистів на своєму обійсті.

Стрепенулася на тому весіллі й Маринка: “Що ти придумуєш, Юхиме? Мабуть, хильнув зайвого!” І очима показала на мене, подаючи знак, щоб Юхим мовчав.

І він замовк. Замовкла й тітка. І згодом, незважаючи на кілька моїх спроб розговорити її, віднікувалася, що це все Юхим придумав. (Як глибоко в’ївся страх!) А Юхим із сім’єю переїхав на Вінниччину, й розпитати було нікого. Тітка Маринка померла, так нічого й не сказавши, і я вже думав, що слова про кулемет залишаться нерозгаданими.

Аж ось на Проводах (а вони в нас, у Молоткові, завжди в четвер після Великодня, бо саме четвергового післяпасхального дня німці палили село) я зустрівся на цвинтарі з чотирма синами Юхима – Ігорем, Петром, Іваном та Віктором. Вони приїхали з Вінниччини, щоби віддати шану померлим родичам. Спом’янули і мого тата, Івана Гавриловича, який навчав їх у школі й не раз виручав у складних ситуаціях, бо впродовж багатьох років товаришував із Юхимом, своїм однолітком. “Коли я вкотре щось накоїв, здається, штовхнув однокласницю, Іван Гаврилович наказав мені прийти до школи обов’язково з батьком. Бачу: бере мій тато добрячого прута – то для мене, а в кишеню ховає чвертку, щоби потім погомоніти про політику з Іваном Гавриловичем”, – розповів Іван Рудюк. І додав, що все життя пам’ятатиме, як мій тато їздив до Ланівців рятувати братів Рудюків від тюрми, куди вони могли потрапити через спровоковану не з їхньої вини бійку на весіллі.

А я повідав Іванові про оті слова тітки Марини, котрі  мучили мене стільки літ. І невдовзі отримав від нього листа, базованого на спогадах батька, якого не стало у 2003-му. Сподіваюся, наведені у цьому посланні факти будуть цікавими і для читачів, адже дають нову інформацію про Молотківську трагедію та жителів села.

  1. Усім смертям на зло

Отже, Юхим Деметович Рудюк народився 1920 року в Молоткові. Коли в 1941 році прийшли нацисти, високого міцного юнака разом з іншими хлопцями та дівчатами забрали в Німеччину. Там виконував різну роботу – доглядав за очисними спорудами, був вантажником на вокзалі. Потім наші остарбайтери дізналися від землячок, які прибирали в палатах лікарні, про страшні експерименти нацистів: вони відбирали з насильно привезених людей найздоровіших жертв і витягували з них усю кров для своїх солдатів, а тіло утилізовували. Почувши це, наші хлопці вирішили втікати. Але як? Визрів план: коли вкотре вантажитимуть тюки в Україну, то замість одного з них відправлятимуть остарбайтера. Кого? Вирішили просто – наймолодшого. Так і зробили. Згодом підійшла черга й до Юхима. Зібрали по шматку хліба й дали хлопцеві, щоби не помер дорогою. А ще він отримав інструкцію, що треба робити, аби собаки не почули запаху, і наказ: виходити зі схованки тільки вночі. Так і зробив, вибравшись із вагона, як виявилося, на Житомирщині.

Ночами йшов, добираючись додому, а вдень, десь переховуючись, відпочивав. На Вінниччині потрапив до рук червоних партизанів і мусив залишитися з ними. Йому давали завдання, і він під дулами зброї інших лісових вояків мусив виконувати його. Скажімо, одного разу вручили гранати і… камінці. Ними наказали закидати хату, де перебували поліцаї. Спочатку камінцями вибити скло, а потім жбурляти у вікна гранати.

Вимушена партизанка Юхима тривала доти, доки не настала зима. Тоді німці та поліцаї оточили загін і майже всіх знищили. Юхим та ще двоє зуміли врятуватися, пірнувши у глибокий сніг на схилі гори. Німці їх, на щастя, не помітили…

Юхим, продовжуючи добиратися до Молоткова, ледь не загинув за кілька кілометрів від дому – у селі Святець (нині Хмельницької області). А його попутника таки наздогнала куля поліцая. Потім Юхим переховувався в своїй хаті, але його запримітили хлопці з лісу, й приєднався до них. Коли 29 квітня 1943 року німці оточили село і почали  палити будинки та вбивати місцевих жителів, люди втікали, хто куди. Юхим біг із яру в бік своєї хати і на деякий час заліг на подвір’ї Гаврила й Ксеньки Мельничуків. Звідси і стріляв по німцях на так званій Кадубецькій горі. Мав ручний кулемет англійського виробництва – трофей із лісу на Вінниччині. А на два роки старша від Юхима дочка господарів Марія Козицька (тоді ще Мельничук) йому допомагала, ллючи для охолодження воду на зброю. Гітлерівці зафіксували, звідки стріляли, й незабаром були вже на цьому подвір’ї. Поставили під стіною моїх діда й бабу, вдарили чергами по ногах і живими кинули в охоплену вогнем хату. Там обоє і згоріли. Рештки їх моя тітка Маринка, яка встигла втекти до річки, зібрала в рядно і поховала.

Коли Юхим добігав до своєї хати, німці його оточили, і він, не маючи вибору, пірнув у стодолу, що вже палала, й, вибравшись із неї через вікно навпроти дверей, скотився в погріб. Там і причаївсь. А німці, мабуть, повважали, що хлопець згорів.

Юхимові судилося вижити, він утретє перехитрив смерть. Уночі його, дуже попеченого, забрали до себе люди зі сусіднього села Білозірка, які прийшли допомагати молотківцям. Лікували хлопця чотири місяці, ділилися, чим могли, життям своїм ризикували – але таки поставили на ноги. В 1944-му Юхима забрали у Червону армію. Після короткого навчання опинився на фронті біля Кенігсберга. І наступного ж дня відзначився. То було взимку, під час великої хуртовини, в якій і заблудився, несучи їжу своїм солдатам, німець із термосом. Потрапив не до своїх вояків, а в міцні селянські руки Юхима. Той скрутив фріца, допровадив у частину. За це молотківця нагородили медаллю “За відвагу”. А про напругу боїв під Кенігсбергом свідчить хоча б те, що не раз доводилося спати, прикрившись, вибачте за натуралізмом, мертвим солдатом, щоб не зачепило нічною стрільбою.

При штурмі німецького дота Юхима поранили з кулемета в обидві ноги. Його врятувала свіжа воронка від авіабомби: він туди заповз і пролежав там дві доби. А тих червоноармійців, які залишилися нагорі, німці добили.

Півроку лікувався в госпіталі, потім відпустили додому. Права нога працювала, а ліва – ні, вже в Ланівцях її ампутували до коліна. Але головне – залишився живим, адже замість мобілізованих у Червону армію своїх синів село отримувало похоронки: 64 жителі не повернулися в Молотків, поповнивши кількість жертв війни, котру розв’язали два тирани – Гітлер і Сталін.

Не було спокою і в селі, котре важко відроджувалося після квітневої трагедії 1943 року, що забрала 617 людських життів. Якось приїхали до Юхима хлопці з лісу. “Чому пішов в совєцьку армію? Збирайся, поїдеш із нами!” – “Та я ж одноногий…” – “Нічого, збирайся!” Юхим сів на свого коня і вирушили до лісу (біля села Лисогірка (нині Хмельницької області). Гривастому, мабуть, передався від вершника страх смерті, й розумна тварина рвонула в глибину лісу. По втікачах стріляли, але не вцілили…(Так Юхим п’ятий раз (!) уникнув смерті.)

  1. Школа виховання

А згодом Господь дарував привітному й доброзичливому шевцеві Юхимові та його моторній, беручкій до роботи дружині Маринці четверо синів. І, як пригадує третій за віком із них – Іван, система виховання була чіткою та всім зрозумілою.

– Я з великою повагою ставлюся до золотого покоління наших батьків. Тепер, по сплину часу, дедалі більше розумію, як нелегко їм було у ті роки, коли бракувало і харчів, й одягу, давати нам раду. Тато виховував нас не повчаннями, нотаціями, а особистим прикладом. Батько з матір’ю постійно працювали, ми їм допомагали. В сім’ї панувала атмосфера нетерпимості до лінивих, злодіїв, брехунів, непорядних. І це дало свої вагомі плоди.

Справді, всі сини Рудюків знайшли своє місце в житті, заслужили повагу серед товаришів по роботі, з честю продовжують славну естафету роду.

Варто додати, що і Юхим Рудюк, і обоє Мельничуків – Марія та Іван, мої тітка й батько, належали до національно свідомої молоді. Були діяльними в “Просвіті” та інших українських товариствах, читали газети “Діло”, “Громадський голос”, книжки. Щоправда, їх нелегко було роздобути, бо після того, як польські окупанти заборонили діяльність місцевої читальні “Просвіти”, літературу роздали селянам. Вони зберігали її, ризикуючи зазнати ув’язнення та переслідувань із боку влади. Щоб випросити в когось книжку, треба було спочатку заслужити довіру цієї людини. Оскільки дорога до вищої освіти українцям була перекрита, мучили злидні, мої батько й тітка пробували навіть емігрувати за океан: у 1936-му до Парагваю, через рік – у Уругвай. Але першого разу обманув вербувальник, утікши з грішми, а другого забракло коштів, продавати ж землю батько, Гаврило Савович, не дозволив…

Таким чином, завдяки спогадам Івана Рудюка про його батька Юхима маємо змогу внести нові штрихи до колективного портрета Молоткова впродовж кількох років, зокрема під час трагедії 1943-го.

Богдан МЕЛЬНИЧУК

  1. S. Дедалі менше часу залишається до сумної дати — 75-річчя Молотківської трагедії. Сподіваємося, що очільники області знайдуть змогу побувати в цьому селі та подбати і про ремонт дороги, і про відновлення роботи музею, експонати якого (понад чотири тисячі!) нині вимушено зберігають в одній із кімнат адмінбудинку сільської ради, бо облаштування соціального приміщення здійснили наполовину: витратили значні кошти на зовнішній ремонт, а внутрішній “відклали на потім”…

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*