Повідомити новину

Поширити:

«Великій жовтневій соціалістичній революції», яку самі більшовики називали «переворотом», виповнилось 100 років. Кривавий то був переворот із ще більш трагічними наслідками, що становили десятки мільйонів жертв. Хоч і обіцяли народам свободу, рівність, братерство, далі традиційного створення імперії не просунулися.
Хоча рекламували «інтернаціоналізм», далі жидівської диктатури не ступили. Чи згоден хтось взяти вину на себе за цей диявольський експеримент? Таких не чувати. Та й комуністична партія дихає в Росії на повні груди. Правда, суспільна критика збудила кількох мерців і вони великодушно дозволили перевернути себе задом догори. А винні таки є. Це пасажири «опломбованого вагона», їх ближні та дальші нащадки і спільники. Перші продали Расію німецькому кайзеру і виступили в ролі архітекторів «нового міра». Ці самі будівничі згодом підривали мури радянської імперії і допомогли її розвалити. Знову ж прожектери з того самого кодла взялись будувати багату і сильну Україну, хоч за найбільшу мрію мають перетворення України на ізраїльський плацдарм для упокорення Європи, мільярди доларів і перетворення українців на рабів. Сильно посковзнулись ми, брати і сестри, на останніх виборах. А які були свідомі і дружні, коли 8 серпня 1990 року зняли пам’ятник Леніну з п’єдесталу у Тернополі – вперше в обласному центрі. Будьмо відповідальні, бо нащадки Гершка, Лейби і Лєніна-Бланка, про яких я далі пишу, хочуть навічно всістися на нашій шиї.
Гадалося, що комуна з її вождем сама загримить у пекло. Може, тому депутати ВР і не вимагали разом із проголошенням державності ще й заборони комуністичної партії. Не хотіли, певно, щоби мерзенне та злочинне межувало з праведним та епохальним. У нас в Україні компартію таки заборонили. Але у сусідній путінській Росії, котра вбиває українців на сході, повним ходом іде реставрація ленінізму-сталінізму. В поліцейській державі це успішно робиться, бо на усіх відповідальних посадах – кагебісти і їх нащадки. У школах терміново відсвіжують потемніле личко Володі Ульянова, а з мавзолею ніяк не хочуть винести підгнилу більшовицьку  мумію, хоч цього домагався Єльцин  і колишній Московський патріархат. Не хоче путінська Росія створювати нового ідола, бо для її агресивної доктрини вбивці Ленін-Сталін якраз і підходять. А може, ленінська мумія гріє місце для Путіна? Пропагандивна машинерія СРСР розкручувала геніальність, мудрість, чесність та скромність Ілліча. На повну потужність клепали фільми, творили оди та ораторії, мільйонними тиражами видавали книжки, кожна збірочка мусила починатись славослів’ям вождю, кожна платівка у титульному списку мусила мати пісню про марксового послідовника. А що то вже пісень натворила догідлива компанія під благословенням гімнотворця Михалкова, якого дуже пошановував ВВП. Підспівувачі своє діло знали. Тільки й чутно було під склепінням палацу з’їздів: “Лєнін всєгда живой», «Ми бєззавєтно дєлу Лєніна вєрни», «В коммуністічєской брігадє с намі Лєнін впєрєді» і багато іншого, строго рекомендованого і добре оплаченого маразму. Ще ми знали Ілліча як прихильника дітвори, шанувальника чекістів і звірят, друга селян, котрим віддає останню хлібину, високоморального безсрібреника і загалом «самого чєловєчного чєловєка». Тому нав’язували: «Лєнін жил, Лєнін жив, Лєнін будєт жить». Але згодом від Ілліча стало смердіти.
Перед розпадом імперії поширились чутки, що Марієтта Шагінян випорпала в секретному архіві, а вона працювала над книгою про Леніна, надтаємні факти  з біографії сім’ї Ульянових, за які мало не поплатилась життям. Головний ідеолог  Суслов вимагав розстріляти письменницю  за наклеп, але Брежнєв в обмін на мовчанку авторки «Чотирьох уроків у Леніна» дав їй Ленінську премію, нову квартиру і прочая, прочая блага. Справа полягала в тому, що Лєнінова мати, Марія Олександрівна, служила фрейліною при царському дворі і до того дожартувалася, що вродила від самодержця Олександра III сина Олександра(!), а згодом ще й  позашлюбну дочку вже від іншого автора. Щоб якось прихистити гультяйку, охранка віднайшла їй гомосексуаліста Іллю Ульянова. Дали йому, окрім дружини з готовими дітьми, ще й дворянський титул і службу у Симбірську. Але шанувальниця мужчин не зупинилась на досягнутому і привела на світ невідомо від кого ще чотирьох дітлахів. Старший Олександр натерпівся у гімназії і через царя-батюшку, і через гомосексуального фальшивого батечка, і через сексуально ненаситну матусю. Бажаючи помсти, злигався з народниками і взяв участь у замаху на царя Олександра III. Матуся мерщій примчала в Петербург і разом з Олександром III відвідала сина в тюрмі. Та Саша не спокусився свободою, князівським титулом, службою в гвардії, пообіцяв усе розкрити і пожбурити бомбу у свого високого предка. Після того його запроторили до психлікарні, де він і помер у 1901 році. Його страта – це чиста фантазія. Залишається додати, що маленький Володя Ульянов цікавив так званого батечка Іллю Ульянова лише як об’єкт гомосексуальних розваг, і, як кажуть історики, першому такі речі сподобалися. Сімеєчка, у якій зростав і, можливо, накопичував ненависть майбутній «вождь світового пролетаріату», була непростою. До речі, дідусем Лєніна по материнській  лінії був Сруль Мойшевіч Бланк, а хто батько Володі – невідомо донині.
Після розпаду Союзу в архівах компартійних вождів працював кандидат історичних наук Н.В.Соколов. Він і виявив сенсаційні епістолярні послання. Усі ми наслухались про халабуду (шалаш) біля копиці сіна за озером Разлів, в якому Лєнін ховався від царської охранки. Ховався він у таємному гнізді, де чомусь «була спальня на двох», не сам, а з Гершелем Ароновичем Апфельбаумом-Зінов’євим. Місяць життя Ілліча з Гершком – суцільна партійна таємниця, яку прояснив особистий архів члена Політбюро ЦК ВКП(б), першого секретаря Ленінградського обкому партії Апфельбаума-Зінов’єва. Оскільки вожді пролетаріату вибрали для фліртування «вєлікій і могучій русскій язик», залишимо текст в оригіналі. До того ж рідна українська мова стидається нечисті та бруду. Ось послання Гершка з Петрограда у Фінляндію: «Дорогой Вова! Ты не поверишь, как я скучаю тут без тебя, как мне  не хватает тебя и наших с тобой ласк… Ты можешь быть совершенно уверен в моем чувстве к тебе и в верности. Поверь, ни к мужчине, ни тем более к женщине не прикасался и не прикоснусь». Знову через тиждень: «Милый Вова! Ты не отвечаешь мне, наверное, забыл своего маленького Гершеля…, а я приготовил для нас с тобой замечательный уголок… Это – прекрасная квартирка, где нам будет хорошо, и никто не помешает нашей любви… Приезжай скорее, я жду тебя, мой цветок. Твой Гершель». В Петрограді  вчинено жовтневий переворот. Гершель Зінов’єв добиває ворогів у Москві, але про Лєніна не забуває: «Ильич! Здесь очень тяжело и непросто, но меня согревает мысль, что уже через несколько дней я увижу тебя и заключу в свои объятия. Хранишь ли ты наше гнездышко? Не водишь ли ты туда других? Я очень переживаю тут, и только надежда на твою верность согревает меня. Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершель».
Нетрадиційним любощам вождів  намагалась завадити Надія Крупська, котра ще в Женеві застала їх обох у ліжку, але даремно. Ось лист Гершка Лєніну з фронту: «Вова! Не заросла ли твоя попочка во время нашей разлуки? Не стала ли она уже за это время? Скоро я приеду… и мы займемся прочисткой твоей милой попки». І ось настало нарешті торжество для Апфельбаума-Зінов’єва перед поверненням у Петроград: «Вова, я скоро приеду и больше не выпущу тебя из своих обьятий, что бы не говорила эта грымза (Крупська – Я.Д.)… так что жди меня и спеши подмываться…» І тут на шляху закоханих з’являється підступний Лейба Давидович Бронштейн-Троцький, котрий зваблює Лєніна. Ось як реагує Ілліч на ревнощі Зінов’єва: «Милый Гершель! Вероятно, ты обижаєшься на меня. Но я тут ни в чем не виноват. Это все твои глупые подозрения… То, что касается Лейбы и меня, – это было лишь однократно и больше не повторится… Жду тебя, и мы помиримся в нашем чудесном гнездышке. Твой всегда Вова». Попри смерті тисяч людей «во імя» примарної ідеї, як глум над трагедією народів летить секретною поштою послання від Гершка до Владикавказу: «Это совсем не глупые подозрения насчет тебя и Лейбы… Мне ли не знать, как загораются твои глазки, когда ты видишь мужчину с крупным орудием. Ты сам мне говорил, что у маленьких фигурой мужчин великолепные орудия». Наркомвоєнмор Лейба Троцький – «чєловєк із крові і желєза», котрий шастав своїм бронепоїздом по фронтах і розстрілював солдатів полками, покористувався ласками Лєніна і кинув його. Схвильований Вова пише на Кавказ Гершкові: «Не обижайся на меня, Гершеле. Ты прав, я действительно не мог устоять. Лейба такой брутальный мужчина. Он просто обволакивает меня своей лаской… Мне очень трудно без ласки, а ты уехал, негодник. Вот я и не устоял. Но ты ведь простишь мне эту маленькую слабость, Гершеле? Возвращайся и ты увидишь, что я полон любви к тебе. Твоя маленькая Вова». Отут якраз справжня поза Лєніна – Лейба і Гершко примушували «вождя пролетаріату» ставати рачки. А згідно з Мойсеєвими законами, той, «хто ляже з мужчиною, як із жінкою», заслуговує на кару смертю.
Згодом над голубими стосунками «пролетарських вождів» з’явилася чорна хмара. Підсліпувата есерка Фанні Каплан, котра і дороги перед собою добре не бачила, доволі влучно поцілила із револьвера у Лєніна. Притому з поважної відстані та ще й отруйними кулями. Тут уже статеві зносини Ілліча з Зінов’євим стали проблематичними, хоч Гершко домагався взаємності і наполягав. Вражений «злодєйскімі пулямі» організм вождя слабо реагував на Гершкові пристрасті, бо вже до теракту був повністю зруйнований сифілісом, що ним заразився Лєнін ще у студентські роки від пітерських проституток. Отут-то ображена Крупська взяла реванш і на побачення з Іллічем допускала Зінов’єва тільки в присутності інших членів Політбюро. В секретному архіві збереглася її записка Зінов’єву від середини 1922 року: «Прошу вас не беспокоить больше моего мужа своими домогательствами и просьбами о свидании. Пора бы уже и вам угомониться. Сколько же можно с моей стороны терпеть такое ваше бесстыдство! Ильич болен, вы же знаете это, и излишне говорить вам, взрослому человеку, что ваши шалости на сей раз могут только окончательно подорвать здоровье Ильича. Прошу вас больше не склонять его к тому, на что он всегда слишком охотно шел. Надеюсь, вы поймете это мое письмо. Оно продиктовано заботой о здоровье моего мужа». Наприкінці тридцятих невситимі пристрасті Гершеля Ароновича Апфельбаума-Радомисльского Зінов’єва і зовсім згасли – Сталін його просто розстріляв. Малоймовірно, щоб майже сліпа Фанні стріляла у Леніна. Історики сходяться на версії, що це міг бути агент Дзержинського або Троцького. Тож не випадково, що сина «найлютішого більшовицького ворога» есерки Каплан не замордували на допитах, не згноїли в тюрмах, не замучили на лісоповалах – йому довірили керівництво одного з концтаборів Гулагу. А Фанні, кажуть, померла від старості в Нижньотагільському таборі. «Юдей юдеєві ока не виклює». Він викльовує очі українцеві!

Ярослав ДЕМИДАСЬ