На Майдані загинуло майже 800 людей!?

21 листопада 2013 року Україна розпочала нову сторінку власної історії. Тисячі людей вийшли на вулиці Києва, щоб сказати «ні!» режиму Януковича за зраду національних інтересів, його відмові від європейської перспективи, а головне – «господарям», ляльководам з Кремля, які поступово перетворювали нашу державу на Російську колонію.

Влада не збиралася йти на поступки, а діалог із народом переріс у силовий сценарій розгону протестувальників. Почалися масові зіткнення між мирним населенням і бійцями «Беркут», яким допомагала міліція і «тітушки». Внаслідок чого, за офіційною версією, загинули більше сотні людей, яких пізніше назвали «Небесною сотнею».

Хоча існує інша версія. Медик-волонтер Анастасія Поліщук стверджує, що на Майдані в період з 21 листопада 2013 по лютий 2014 року загинуло близько 800 чоловік: «Майже 300 осіб зникли з лікарень. Їх вивезли і спалили в крематоріях. Цих людей досі шукають рідні, звертаються за допомогою до правоохоронних органів та  волонтерів. У Будинку профспілок було близько 200 поранених, які не могли самостійно пересуватися, з черепно-мозковими травмами. Вони заживо згоріли. Звідти трупи вивозили в невідомому напрямку мікроавтобусами «Фольксваген» чорного кольору без номерів. Багатьох людей знайшли біля Києва у лісах. І поліція не додає їх у списки загиблих на Майдані. Хоча вони такі ж протестувальники, які виступили проти режиму».

Наскільки це правда, важко судити? Але життя триває. Боротьба на Майдані переросла у війну між Росією і Україною. І багато теперішніх бійців, які беруть участь в бойових діях, прийшли на фронт саме після Майдану. Чому вони виходили на вулиці Києва? Чому пішли воювати? І чи досягла революція Гідності бажаних результатів? Учасники цих подій і їхні родичі відповідають по-різному.

Володимир, колишній професійний військовий, нині – боєць доброволець:

– Я не пам’ятаю, що керувало мною, коли їхав на Майдан. Проте точно пригадую ті події. Мене одного разу поранило. Куля пройшла через руку. Хоча я не зважав на це і продовжував допомагати друзям – будував барикади, захищав їх від навали «Беркуту», відтягував поранених. Власними очима бачив, як теперішній народний депутат Надія Савченко пройшла повз нас і розчинилась в натовпі «Беркута».

Через проблеми зі здоров’ям мене не брали в армію. Тому воював у добровольчих батальйонах. Отримав кілька контузій. Тепер нікому не потрібен. Воювати не можу. Допомагаю хлопцям, як волонтер. Теперішня влада прийшла до керма країни на нашій крові і забула про це. Жертви Майдану не принесли бажаного результату для простих українців. Хоча саме вони відіграли основну роль у тому, щоб Україна не втратила незалежності.

Боєць 80 десантно-штурмової бригади, позивний «Студент»:

– На Майдан приїхав у грудні 2013-го. Пригадую величезний натовп, піднесення було неймовірним. Ми навіть забули про розчарування від Помаранчевої революції. Зрештою, тоді й не згадували про неї. А потім розпочалися вбивства. Сталося так, що я потрапив у полон до «беркутівців». Мене катували кілька днів, а потім викинули, як непотріб. Я вилікувався, одужав. Зрозумівши, що революція не досягла мети і потрібно продовжувати боротьбу, підписав контракт і пішов на війну. Багато моїх друзів загинуло на Донбасі. Тільки тепер не розумію, для чого, за що? Чому краще живеться не тим, хто воює за Україну, а тим, хто краде? Чому одним – багате життя, а іншим – смерть? Чому в найбіднішій країні Європи найбільше багатих людей? Чому така прірва між тими, хто при владі, і роботягами?.. Таких «чому» дуже багато, а відповідь, на жаль, невтішна.

Сергій Скальд, доброволець:

– В середині грудня 2013 року приїхав до Києва. Не міг спокійно дивитись по телебаченню, як безжально б’ють моїх співвітчизників, молодих людей. Проте усі ці криваві події зараз туманно пригадуються. В голові залишився лише спогад про місцеву дівчинку, яка ризикувала своїм життям, але кожного дня приходила до нас. Аж до лютого 2014 року. Приходила, готувала чай, каву. Робила бутерброди. Вона виглядала майже ангелом на фоні задимлених, немитих людей. Всі з нетерпінням чекали на неї. І вона приходила, годувала нас і близько 9 год. їхала на лекції. А увечері знову приїжджала.

Коли ж почалася війна, я вступив у ряди добровольців. Хотів помститися за Небесну сотню, «подякувати» «братьям», прогнати їх за «порєбрік» і головне – зробити так, щоб Україна стала вільною. Але це поки що залишається мрією.

Колишній боєць батальйону «Донбас», позивний «Джеб»:

– Я народився в Росії. Мої батьки – теж. Ще маленьким переїхав з сім’єю в Україну. До подій, що відбувалися на Майдані, ставився нейтрально. А батько одного разу запропонував поїхати до Києва. Було це якраз перед лютневими розстрілами. Побачене мене шокувало і додому я повернувся вже іншою людиною.

З початком війни вступив у батальйон «Донбас». Хотілося змінити щось на краще, продовжити справу Майдану. На жаль, маємо лише невдалий початок змін, негативний досвід. Але і він може виявитися корисним. Коли ж буде позитивний результат – невідомо?

Боєць з позивним «Рижий», 92 бригада:

– Пішов на Майдан за старшим братом. Так само і на війну. Він пішов – я теж. Він загинув, я воюю. В пам’ять про нього. Хоча розчарувався в усьому: революції, війні, владі, людях…

Іван, 93 бригада ЗСУ:

– Поїхав на Майдан з Дніпра. Мене до столиці запросив мій приятель з СБУ. Побув там недовго, але цього часу вистачило, щоб зрозуміти: тут люди стояли на смерть за правду. Тому і пішов на війну. А мій друг не зрадив присязі, яку дав Україні. Хоча його намагалися перекупити росіяни. І він теж воює проти кремлівських найманців. Хоча результат всієї боротьби невтішний: тисячі загиблих, розруха, корупція… І як завжди страждають прості люди. А багаті знову «безсмертні».

Ольга Петрівна, 65 років, медик-доброволець:

– У мене троє дітей, семеро онуків. Я сама з Києва. Одного з моїх синів важко поранили на Майдані «беркутівці». Він вижив. Пішов на війну. Там його знову поранили. Він одужав, але його переконання виявилися сильнішими за смерть. Син знову пішов воювати, і я не змогла сидіти вдома. Тим більше, що за професією – медик. Тому приїхала в добровольчий батальйон, щоб допомагати цим молодим хлопчикам, але вже загартованим патріотам. Тепер вони всі мені, як сини. Адже так само хтось десь допомагає моїй дитині. Я продовжую вірити в Майдан. Адже він зародив нове життя для України, нові надії. І потрібен час, аби все стало на свої місця.

Михайло УХМАН

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*