«Будь ласка, не залишай нас. Повернися!» – зі слізьми на очах благав Володя маму під час судового засідання, коли жінку позбавляли материнських прав…
Ми величаємо їх героями, вклоняємося низько до землі, дякуємо за врятовані життя, називаємо на їх честь вулиці й села. Вони – герої сьогодення, воїни на неоголошеній війні, які самопожертвою готові захистити мир і спокій Батьківщини. Та як назвати жінку, котра заради служби в Збройних силах написала відмову від восьми рідних дітей, молодшим з яких немає й чотирьох років?..
Про цю сім’ю ми почули від голови благодійної організації «Українська родина» Ірини Найдух. Жінка перейнялася долею найстаршого з дітей – Володимира, який навчається в одному з Тернопільських училищ на будівельника.
«Це такий хороший парубок! Ввічливий, чемний, роботящий. Дуже шкода, що у дитини така сумна доля», – мовила пані Ірина.
Із розповіді Ірини Найдух я дізналася, що багатодітна сім’я жила в селі Дмухівці, що на Тернопільщині. Тож я одразу зателефонувала до голови Козлівської громади, до якої входить село, Володимира Михайловича Колісника, щоб дізнатися, чи насправді такий інцидент траплявся на довіреній йому території.
«Це був шок для жителів нашого села. Ми всіляко намагалися допомогти цим дітям. Ніколи не подумали б, що жінка, більше того – мати аж восьми дітей, може так учинити».
Не гаючи ні секунди, вирушила до Козлова, щоб особисто познайомитися з людьми, котрі вилучали дітей із сім’ї, й розпитати, що думають із цього приводу сусіди.
Тетяна Володимирівна Гужда, спеціаліст по роботі з молоддю Козлівської громади, розповіла, що особисто тримала на контролі цю сім’ю, намагалася по-жіночому наставити на правильний шлях багатодітну матір, проте опустила руки, коли та власноруч написала відмову від дітей…
Оля (так звати жінку) – 1982 року народження. Молода, вродлива, доглянута. Пані Тетяна розповіла, що познайомилася з сім’єю, коли та переїхала до села Дмухівці з Кального, теж Козівського району.
«Спершу все було нормально. Оля народжувала ледь не щороку. Доглядала дітей, дбала про них. Але насторожувало те, що у дітей – різні прізвища. Та це, як то кажуть, особиста справа кожного…
Все почалося тоді, коли вони провели додому інтернет. Оля реєструвалася в соцмережах, на сайтах знайомств, шукала собі нового чоловіка. Коли вона заводила інтернет-романи і їздила до потенційних коханих в гості, діти залишалися без догляду», – розповіла пані Тетяна.
До нашої розмови одразу ж приєдналися інші працівники селищної ради. Жінки наввипередки розповідали, як до них телефонували сусіди, щоб вони допомогли бідолашним дітям.
«Оля знайшла собі коханого в одному із сіл Бучацького району. Приїхала в Дмухівці і заявила Дмитру (так звали її тодішнього чоловіка), що йде від нього, і поїхала, забравши із собою двох наймолодших дітей. Діма, довго не роздумуючи, вирушив за нею. Що вони там виробляли, не знаю. Але вже за кілька днів до нас почали дзвонити з сільської ради того села, приїжджав і їхній дільничний, просили, щоб ми якось їх забрали. Бо Оля, окрім того, що не могла собі дати раду з двома «коханими», цікавилася ще й місцевими чоловіками, котрі мали сім’ї. Та, певно, добряче припекло, бо за якийсь час вона звідти втекла назад у Дмухівці. Але на цьому її пригоди не закінчувалися. Жінка й надалі шукала нові знайомства», – розповіла секретар Козлівської громади.
Поки мама «гастролювала» Бучацьким районом, прихопивши з собою двійко діток, яким не було й чотирьох років, у неї забрали шістьох дітей, але поки батьківських прав її не позбавили.
«Сусіди телефонували до нас, просили, вимагали, щоб ми чимось зарадили. Бо діти були самі, не могли собі дати ради. Дмитро, звісно, коли був тверезий, ще якось доглядав за ними, але все частіше чоловік прикладався до склянки. У нього є ще старша донька, яка теж проживає з ними, але вона має маленьку дитину і навідріз відмовилася доглядати ще й зведених братів і сестер. Та чи можна так просто вилучити дітей зі сім’ї? Якось прийшли, в хаті – хаос, все розкидано, брудно. Зробили їм зауваження, сказали, щоб прибрали. Наступного разу картина була ще більш приголомшлива. Ми зібрали комісію, склали відповідний акт, і діти вирушили до інтернату», – продовжила Тетяна Володимирівна.
Мати разом із молодшими дітьми повернулася додому на Різдво, нікому не повідомивши про свій приїзд. Та до селищної ради почали знову телефонувати небайдужі сусіди. Мовляв, діти ж, щось робіть. Умови проживання у них так і не змінилися. Тож і молодших діток вилучили з сім’ї.
«Якось вона прийшла до нас і заявила, що йде служити в АТО. Сказала, щоб дали їй усі необхідні документи. Ми почали просити її, щоб не дуріла, подумала про дітей. Запевняли, що ніхто матір, котра має вісім дітей, не візьме служити. То вона, довго не думаючи, написала відмову від своїх кровиночок. Це так страшно… Ми були шоковані. Запитуємо: «Олю, а ти хоч знаєш, де твої діти?» А вона холоднокровно відповіла: «Так, вони прилаштовані, мене все влаштовує». Під час судового засідання, коли її позбавляли материнських прав, найстарший син Володя дуже просив її, щоб опам’яталась, казав, що вони її люблять, що не хочуть жити в інтернаті, а вона навіть не дивилася в бік дитини», – розповіли працівники сільської ради.
З’ясувалося, нині двох наймолодших хлопчиків, якими зараз опікується Тернопільський центр соціальної реабілітації, хоче забрати їхній батько Дмитро. Тетяна Гужда стверджує, що робитиме усе можливе, щоб дітей йому не повертали, бо впевнена, що з ним вони пропадуть.
«Йому давали час, щоб знайти роботу, привести до ладу оселю. Думаєте, він щось зробив? Ні! Коли він і піде на роботу, хто опікуватиметься дітьми? Я розмовляла з його старшою донькою і запитала, чи хоче вона, щоб ті діти жили у них, чи доглядатиме за ними. Вона твердо сказала, що ні. Вибачте, тримати дітей в хаті лише заради виплат ми не дозволимо. Вони й так добряче відстають у розвитку», – заявила спеціаліст по роботі з молоддю.
Сьогодні, 18 травня, відбудеться судове засідання, під час якого вирішать долю цих двох дітей. Так хочеться, щоби після усього пережитого їм хоч трішечки пощастило.
«Мене ось що тривожить… Оля відмовилася від дітей, викинула їх, як безпритульних кошенят, може, хто підбере. І пішла служити в АТО. Скажіть, а якщо вона потрапить на передову, то їй ще й орден дадуть, і всі називатимуть її героїнею? Доведеться ще й її знімок помістити на дошку пошани поряд із справжніми героями України? Де справедливість?!», – бідкалася одна із працівниць сільської ради.
Чим закінчилося судове розслідування, як склалася подальша доля братиків і сестричок, читайте у наступних номерах «Свободи».
Зоряна ДЕРКАЧ
Leave a Reply