Змінила клас – на передову, а ручку – на автомат: історія «Калини» з Тернополя

Її називають тернопільською амазонкою. Учителька української мови та літератури з понад 15-літнім стажем, очільниця ТВПУ ресторанного сервісу і торгівлі, депутат Тернопільської обласної ради та керівник фракції ВО «Свобода» Марія Чашка змінила аудиторію й депутатську залу – на службу у війську. Спільно з побратимами націоналістка з позивним «Калина» дає ворогу гідну відсіч на харківському напрямку.

– На війні час тече зовсім по-іншому, – зізнається. – За день тут відбувається стільки подій, скільки в цивільному житті – за рік, а то й два. Емоційні гойдалки настільки великі, що не встигаєш все, що трапляється, переосмислити, прийняти, пережити, обдумати… А вранці – просто «обнуляєшся», щоб знову рухатися вперед, виконуючи обов’язки. І так з доби в добу, відклавши пам’ять й емоції на після перемоги.

У заступника командира 49-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ «Карпатська січ» направду немає часу на довгі розмови. Тому завершити речення обіцяє у перервах між обстрілами.

Відповіді надсилає голосовими повідомленнями через Vіber. Між словами час від часу чути вибухи…

Війна це…

– …точно не моє. З великим задоволенням була б просто мамою трьох дітей, пекла б улюблені торти, вирощувала б троянди та займалася улюбленою роботою. Звісно, могла б, як і багато-хто, просто виїхати закордон. Але… Не захотіла. Бо коли ворог приходить на твою землю, то немає значення, хто ти за фахом, скільки тобі років і якої ти статті. Значення має тільки одне: що ти ще можеш зробити для перемоги.

Все, що тебе не вбиває…

– …робить сильнішим. Тут – у прямому сенсі. Ти або з кожним днем стаєш сильнішою, або – помираєш. Третього не дано. Для цивільної людини, яка раніше ніколи не брала участі в бойових діях, потрапити на війну означає цілком змінити себе. Розібрати себе по шматочках – і наново скласти зовсім іншу людину, здатну виконувати військові задачі. А повернувшись з війни, знову розкласти себе на частинки і зібрати, ніби пазл, але вже цивільну людину. Правда, часу, щоб скелет зміцнів, обріс м’язами, рани в душі затягнулися треба доволі багато. З війни в цивільне життя повертатися набагато складніше, ніж з цивільного життя пірнати у війну.

Моя війна почалася…

– …у 2014-му, бо для мене це одна й та ж війна. Просто вже на іншому етапі. Моєму старшому синові тоді було 18 років. І ось він підходить й каже: «Ми ж завжди говорили з вами про те, що Україна в нашому житті – понад усе. – Так, – відповідаю. – Ну, от я й вирішив, що мені треба йти в добровольчий батальйон захищати нашу Україну». Проковтнувши тоді всі материнські страхи та переживання, я допомогла йому зібратися. І він пішов у добробат. Розуміючи, що не можу просто сидіти й чекати, почала волонтерити.

У «Карпатську січ»…

– …приїхала в 2014-му як волонтерка, а повернулася в Тернопіль через два роки як заступник командира добровольчого батальйону. Прийняла військову присягу. Підписала згодом контракт зі ЗСУ. Пройшла шлях від рядової до офіцера. Навчилася всього: від польового бою до штабного керування.

Перші втрати підрозділу…

– …Олексій Черцов. Наш друг «Піонер» загинув на початку 2015-го в Пісках. Тоді чомусь вирішила, що більше ніхто не загине. Просто не може. Дуже хотіла вірити в це. Помилилася. Втрат, на жаль, було ще багато. Важких. Бо ця війна в стократ кривавіша й лютіша за всі війни, що знав світ.

Ніколи не зітреться з пам’яті…

– …повідомлення про загибель нашого командира батальйону Олега Куцина. Болить і болітиме. Це дуже велика втрата для армії та України. Він був мужнім і професійним воїном, талановитим комбатом, справжнім батьком для військовослужбовців, Людиною з великої букви.

До росіян відчуваю…

– …холодну лють. Усвідомлюю, що не можна недооцінювати ворога. Добре розумію, проти кого воюємо. І те, що Україна не тільки обороняється, а й успішно контрнаступає, – вже вважаю дивом. Дивом, яке щодня творять, зокрема, й мої побратими. Якщо ж у нас буде ще більше високоточної далекобійної зброї, то зробимо абсолютно все, аби якнайшвидше перемогти й вигнати ворога з нашої землі.

У військових є…

– …своя мода. Окрім шевронів підрозділів, вони носять ще й додаткові шеврони. Оригінальні. Смішні чи знакові, котрі написами підкреслюють їхнє ставлення до цієї війни світів та ідеологій. Війни не тільки за територію чи економічні інтереси, а, найперше, за виживання української нації.

Армії потрібні…

– …вмотивовані бійці, які готові захищати свою країну, незважаючи ні на що. Бо коли в людини є мотивація, то вона здатна на все задля спільної перемоги. А решта – деталі.

Військовозобов’язані, що тікають за кордон…

– …не чоловіки. Так, люди є різні. Не всі можуть воювати, але це не заважає їм, приміром, волонтерити чи ремонтувати техніку для військових, чи тримати економічний фронт. На війні для кожного, незважаючи на вік, стать, знайдеться своє місце.

Жінок в армії…

– …дуже багато. Різних спеціальностей, а не тільки кухарів чи медиків. Чого тільки варті наші танкістки, снайперки. В українок купа талантів, а їхньому терпінню, витривалості й наполегливості інколи заздрять навіть найсильніші чоловіки. Та й історія знає чимало прикладів сміливості українок. Їхньою внутрішньою силою захоплювався і продовжує захоплюватися світ.

Військова форма…

– …дуже потрібна жінкам, боанатомічні особливості таки ма ють значення. Вона повинна бути зручною, комфортною,  бо від того залежить можливість рухатися. Це – з одного боку. А з іншого – жінка завжди залишається жінкою. Навіть на війні. Їй важливо, де б не перебувала та в яких умовах, виглядати вродливою, а не почуватися так, наче вдягнула мішок й підперезалася гілячкою. Форма для жінки важлива. І ходять чутки, що її вже тривалий час розробляють і шиють.

Побут на війні

– …дуже різний. Від найбільш неприємних моментів, коли прокидаєшся від того, що обличчям повзе миша, до – наявності теплої води та електрики в розетці, що вже гарантує мінімальний комфорт. Багато в чому побут залежить і від пори року, і від роду військ та місця розташування військової частини або підрозділу… Та людина до всього пристосовується. Бо на війні головнене побут, а – вижити.

Цієї війни могло б не бути, якби…

 – …в 1991-му до влади прийшов націоналіст. На жаль, цього не трапилося. І в нас не було достатньо сильної політичної волі, щоб підтримувати мову, культуру, економіку, армію, що, врешті, й стало однією з причин початку повномасштабної російсько-української війни.

Переговори…

– …неможливі. Жодні. Домовлятися з ворогом зараз може, напевне, тільки зрадник. Мусимо йти до цілковитої перемоги. А вона можлива тільки тоді, коли росія не просто відійде до кордонів 1991-го, а почнеттріщати по швах. Допоки ж матимемо такого сусіда – жодного спокою нам ніколи не буде.

Війна навчила мене…

– …ще більше любити життя, рідних, близьких та берегти всіх тих і все те, що дороге й важливе.

Родина мене…

– …чекає, розуміє, підтримує і дуже-дуже скучає. Вірю, що зовсім скоро війна завершиться нашою перемогою, ми всі побачимося, міцно-міцно обіймемо одне одного, щоб більше ніколи на довго не розлучатися.

Ніхто не може…

– …зробити нас щасливими, якщо ми самі себе не зробимо щасливими. І в кожному моменті нашого життя,куди б не закинула доля й які випробування не підкинула б, треба відшуковувати те, що додає сили, позитиву, радості, або просто – надії.

У важкі хвилини…

– …мене заспокоює Леля. Ця сіра киця прибилася на наші позиції. Була худа й виснажена, тільки очі – великі, майже на півголови. Я погодувала її, погладила і з того часу ми – разом. Вона дуже добре відчуває мене. Коли особливо складно й надто велике емоційне напруження, стрибає на коліна чи тулиться до шиї і муркоче. Пухнасте заспокійливе.

З війни…

– …неможливо повернутися. Дуже часто чула цю фразу, але зрозуміла її аж тепер, коли за плечима – значний бойовий досвід. Ніхто і ніколи не повертається з війни повністю. Ти завжди залишаєш там частинку себе. І чим складніша ситуація, чим більше втрат, напруги та емоцій, тим більшу частинку себе залишаєш там.

Після перемоги…

– …найперше, проведу максимумчасу зі своїми дітьми. Обговоримо все те, що не встигли за цей період обговорити. Потім поїду в гості до своїх бойових побратимів. А це, на хвилинку, близько 20 країн світу й уся Україна. А далі житиму й робитиму все можливе для процвітання своєї країни. Та це буде після війни. А зараз наша головна мета – перемогти і вижити!