Зізнання в коханні

(Початок у попередньому випуску «Гніздечка»)
Якось, коли Леся сиділа в кабінеті, пролунав тривожний телефонний дзвінок. А може, то їй так тільки здалося?.. Її здивуванню не було меж. Дзвонила Катруся, маленька Антонова донька, з якою, до речі, Леся ніколи не була знайома:
– Тьотю Лесю, зачиніться зсередини. Мама схопила ножі, заховала їх у свої чоботи і побігла до вас на роботу…
Дівчинка, видно, ще щось хотіла сказати, але зв’язок обірвався, і у слухавці, крім протяжних і настирливих гудків, уже нічого не було чути. У Лесі від почутого потерпли руки й ноги. Ніби хто її пригвинтив до підлоги. Не могла ані піднятись, ані порухатись. Аналізувати ситуацію не було часу, треба було щось робити. Зібралася з думками, оговталась. Повернула у дверях ключ. Він якось так дивно заскреготів, ніби захотів обуритись. А їй здалося, що той звук почули не лише в коридорі за дверима, а й в усьому бібліотечному корпусі. Стало неприємно і непривітно на душі. Враз почула якийсь шум в кінці коридору. Це зупинився ліфт на їхньому поверсі. Чиїсь швидкі кроки.
Нервове шарпання ручки дверей, гупання, намагання їх відкрити. Несподівано для себе Леся подумала: «А чому я повинна ховатись? Я що, злочинець чи злодійка яка? Серед білого дня, з ножами, можна подумати…» Вона різко повернула в дверях ключ… і відчинила їх. Тієї ж миті рефлекторно заплющила очі: невідома жінка хлюпнула їй в обличчя з пляшки якусь рідину. Леся автоматично схопилася руками за очі. Блискавична думка пронизала мозок: кислота! Нічого вже не бачила, тільки почула, як утікала східцями донизу та жінка. А ще – страшні оті слова: «А щоб тобі повилазило!»
Леся повільно опустилася на поріг кабінету. Але що це? Не може бути! Вона бачить! Вона не чує болю! Облизала мокрі губи – звичайнісінька вода… Оце так! Тоді навіщо був увесь цей фарс? Хутко піднялася. Дістала із сумочки хустинку й витерла мокре обличчя. Не встигла оговтатись, як знову зателефонували:
– Ну що, мала? Як справи? – почула вона у слухавці радісний голос Антона.
Леся аж присіла від здивування. Судячи з веселого голосу Антона, він нічого не знав, то навіщо було псувати йому настрій – і так дістається мало не щодня.
– Дзвонила твоя доця, попереджала про ножі.
– Які ножі?
– Які приготувала для мене Сергіївна (називала її тільки по батькові).
Антон тільки важко зітхнув у відповідь…
– Ти знаєш, я вже втомилася жити у такому напруженні, а раптом їй захочеться, ну, наприклад, облити мене чимось…
– Я розумію тебе, але я не можу так швидко… – зв’язок несподівано обірвався.
Леся на якусь мить замислилась: іще жодного разу Антон не зізнався їй у своїх справжніх почуттях. Очі, все його єство говорили про це, але вуста мовчали…
Наступного ранку вона стояла на зупинці, щоб їхати на роботу. Несподівано і непомітно підкотила «сімка». І знайомий до болю номер Антонової автівки. На задньому сидінні сиділа з ранцем на спині невеличка дівчинка з косичками. Антон був надто серйозний. Навіть дуже. Таким вона його ще ніколи не бачила. Мовчки відкрив дверцята і запитав, кивнувши у бік дівчинки:
– Ти готова з нами їхати?
З Антоном Леся була готова їхати хоч на край світу.
– Так, – сказала вона, не роздумуючи, і сіла на перше сидіння.
– Тоді знайомся. Це моя донечка, Катруся. Вчора вона врятувала тобі життя.
Леся запитально глянула на дівчинку, але замість неї відповів її тато:
– У пляшці, справді, була кислота, але Катруся вилила її в унітаз, а замість неї налила воду з крана.
Маленька дівчинка міцно трималася за плюшеву ляльку і чекала, що скаже чужа тьотя. А чужа тьотя так розчулилася, що тільки й спромоглася вимовити:
– Я люблю вас обох і так само хочу бути з вами, завжди…
Валентина СЕМЕНЯК