Життя – чорне і біле… Чорного більше

Поїзд «Львів-Маріуполь» знову несе мене у Дніпро, а вже звідти я доберуся на передову, де нині особливо гаряче.
Після кількох днів перебування на мирній території України повертаюсь у зону бойових дій, де свистять кулі й  зриваються міни, з неоднозначними враженнями. Адже під мирним небом усе по-іншому. Чим глибший тил, тим холодніше і байдужіше ставлення людей до війни.
Сільські мешканці живуть думками, що потрібно збирати посаджене весною: картоплю, буряк, капусту… Вибачте, але їм начхати на війну! Про неї у селі я чув, коли п’яні чоловіки горланили: ”Путін – мурло!”, а жіночки біля церкви розказували небилиці, не знаю, де почуті, про російську зброю, яка все перетворює на порох, зокрема метал, і яка вже стоїть на позиціях.
У містах Західної і Центральної України, ставлення до війни таке саме байдуже, як і в селі. Люди слухають новини, проклинають москалів, звинувачуючи їх у всіх можливих гріхах, одягають вишиванки і з  гордо піднятими головами, кричать: ”Москаляку – на гілляку!” На цьому їхній патріотизм закінчується. Таку думку маю не про всіх, адже є десятки тисяч благородних і порядних людей, які не кричать: ”Хто не скаче, той москаль!”, а мовчки працюють на благо Батьківщини і перемоги на війні. Знаю одну пенсіонерку з Підволочиського району, котра щомісяця віддає 10% пенсії на допомогу нашим солдатам. Оце – патріотизм.
Щодо нашої столиці, то тут нічого не змінилось: Київ –  і довоєнний, і теперішній – вирізняється з-поміж інших міст тільки божевільними цінами, які, на жаль, ростуть щодня. Та нікого це особливо не турбує. Подивиться лише, які там фешенебельні ресторани, салони, маркети… І вони процвітають! Значить, хтось туди ходить? Біля кожного з них вишикувались шикарні іномарки, вартість яких навіть лячно озвучувати…
Спілкуючись із людьми зі Східної, Південної України, починаю бачити їх по-іншому. “Ми не знаємо, що таке патріотизм, – кажуть вони російською мовою, – не носимо вишиванок, а просто ідемо на фронт і воюємо за Україну, адже це – наша земля, за яку гинули наші діди, і тепер, коли російський фашист ступив на неї, ми все зробимо, щоби вибити його звідси”.
Приїжджаю до Дніпра ввечері. Купую квиток до Покровська (колишній Красноармійськ), до відправлення поїзда ще три години, тож іду гуляти. Щойно вийшов із приміщення вокзалу, як до мене підійшла жінка і попросила допомогти занести сумки до камери схову. Я взяв вантаж, і ми пішли, розмовляючи. З’ясувалося, що вона живе в Донецьку, а приїжджала в гості до дочки, яка переселилась у Вінницю, коли розпочалися бойові дії. Я зрадів цій зустрічі, адже давно хотів поспілкуватися з людиною, яка живе на окупованій території.
– Що я тобі можу розказати, синочку? – сумно промовила вона. – Скажу одне: жити тепер набагато гірше, ніж це було за України. Тут я тобі це можу сказати, а там мовчу. Там усі мовчать. І каються, що так сталося. Навіть більшість тих, хто хотів Росію і ДНР, теж шкодують за Україною. Так звану республіку підтримують зеки, нероби, різні виродки, які живуть криміналом. Їм ситуація на руку. А також старі бабусі, які марять СРСР, і для котрих все українське ненависне.
– У мене одна дочка живе в Одесі, інша – у Вінниці. А я залишилася в Донецьку. Ми ще перед війною продали двокімнатну квартиру і купили приватний будинок, тож мушу тепер там жити, інакше переоформлять документи і продадуть приїжджим людям за півціни. Маю пенсію, та вона нічого не варта. М’ясо коштує більше ста гривень за кілограм. Це ціна за поганеньке, а за хороше – всі 150. Картопля – до 20, помідори – 27-30, гречка – 70 гривень. Ціни московські, а зарплата – ніяка. Роботи ніякої немає. Нині дуже популярно бути лікаркою, медсестрою чи технічним робітником, але навіть за неї платять не більше 2000 гривень, яких ледве вистачає на продукти. Одягу в Донецьку майже ніхто не купує – доношують старе або користуються вживаним. Колись повсюди були хороші магазини з різними видами продукції, а тепер замість них відчиняють пивні забігайлівки. Ти знаєш, я можу про це розповідати до безкінечності, та, на жаль, від цього нічого не зміниться. Люди просто бояться щось сказати, адже у нас нині, як було за НКВС: доноси, наклепи, приходять уночі, забирають з дому, і людина може більше не повернутися. Недавно до мого сусіда, 20-річного хлопця, прийшли деенерівські виродки, заламали руки і повели в невідомому напрямку. Мати його посивіла за ці дні. Куди вона тільки не зверталась – ніхто їй не допоміг, ще й лякали, мовляв, припиняй ходити, а то сама пропадеш. Через два тижні ці кати відпустили хлопця, бачте, вони помилилися. Хоч би вибачилися. Таких випадків – тисячі. Люди плачуть, мовчать, не живуть, а існують, і всі хочуть України. Ходять чутки, що багато хто готовий підтримати ЗСУ, якщо буде наступ. Адже жити за радянським способом більше не має сил.
Ми розмовляли майже дві години. Мені було шкода її, та водночас розумію, що своєю недалекоглядністю, немудрістю, прагненням бути з Росією такі люди згубили життя і скалічили долі тисяч наших і своїх людей. Тепер, коли зрозуміли, що Росії на них наплювати, нарікають.
Господь заповів нам прощати ворогів, можливо, і зможемо простити. Та надто кривава ця жертва, дуже гірке прощення, скроплене кров’ю і сльозами. Боже, дай нам сил нести свій хрест, пережити тяжкі часи і здобути волю для себе, дітей і нащадків!
P.S. Саме під час написання цього матеріалу отримав повідомлення, що під Мар’їнкою мінометним вогнем був важко поранений боєць ДУК – «Сварог». Друже, ти героїчно воював і зробив усе, щоб наблизити нас до перемоги. Видужуй, а ми будемо молитися за тебе.
Михайло УХМАН