За свою країну ніколи не пізно воювати!

 
Валентин Тимненко народився 5 листопада 1951 року. І хоч йому вже… Перепрошую, сам він каже, що йому тільки 67 років і за свою країну ніколи не пізно воювати: «Країна – це як твоя мама, а тому ні в кого не питай дозволу, просто бери і захищай її». У цього чоловіка настільки цікава і повчальна доля, що я не міг не розповісти про нього читачам «Свободи».
Валентин родом із Корсунь-Шевченківського Черкаської області. Його маму під час війни вивезли до Німеччини.  Спочатку працювала в господаря. Та якось написала листа в Україну, де закликала бити фашистів. Цього листа перехопили, і мамою зацікавилося гестапо. Її катували, запихали голки під нігті… А пересвідчившись, що вона ніякий не розвідник, перевели на роботу в підземному заводі, де вона працювала до закінчення війни. І навіть коли перестали стріляти, в’язні ще тиждень перебували там, аж поки їх не звільнили.
– Повертаючись додому, вона взяла з собою багато жіночого одягу, – продовжує Валентин Тимненко. – І коли настав страшний голод, мама вирішила поїхати на Західну Україну, щоб поміняти речі на їжу. Коли готувалась до поїздки, то свій паспорт поклала зверху в скриню. А бабуся, переглядаючи документи, поверх поклала паспорт моєї тітки. Зранку маму розбудили подруги і почали підганяти, щоб не запізнитися на поїзд. Вона взяла перший документ, який лежав у скрині, і через поля всі побігли до залізничної колії.
Коли в’їхали у зону дії УПА, міліція стала перевіряти документи. Запитали маму, як її звати. Вона відповіла: «Любов Тимненко». А за паспортом – Надія Тимненко. От її і зняли з поїзда, та, не довго розбираючись, присудили 5 років заслання в Сибір за порушення паспортного режиму. В 1951 році вона повернулась додому, але її психіка вже була зламаною. А всі плани на життя – розбиті. Їй було тоді 28 років, однак із клеймом «ворог народу» заміж не вийшла. Проте народила мене, і ми разом жили.
– Яким було ваше дитинство?
Мама мусила заробляти гроші, аби годувати родину. Тому я постійно був у яслях, а потім – у дитячому садочку.
Одного вечора ми повертались додому через парк. Було тепло, і я дуже хотів їсти, тому вирішили повечеряти на лавочці. Поївши, після важкої роботи мама заснула. Я ж сидів біля неї і охороняв. До нас під’їхала міліція. Вони знали, що мама була засудженою, тому почали ображати її. А вона, не втримавши затамованої образи на радянську владу, відповіла їм гарячим слівцем. Вони почали бити її, дісталося й мені. І я теж не стерпів, знайшов цеглину і кинув міліціонеру в голову. Нас ще жорстокіше побили і забрали у відділення. Наступного дня відбувся суд. Маму позбавили материнських прав, а мене відправили в колонію суворого режиму для малолітніх у село Таганче Канівського району.
– Так, вам не позаздриш…
– Всю роботу на полях, складах, рубання дров, прання – виконували діти. А навчатися ми ходили в сільську школу. Коли я перейшов у третій клас, мене і ще 10 дітей перевели в село Шевченкове. Там був показовий інтернат для обдарованих діток. Туди щороку на дні Тараса Шевченка приїжджали делегації з Канади, США, Індії. Ми завжди були чистенькі, гарно вдягнені. Вийшло так, що спочатку я потрапив у пекло, а потім – у показовий радянський «рай». Тоді я щиро повірив, ніби радянська влада хороша, що з мамою сталася помилка, а в Москві сидять добрі люди, які не знають, що творять їх підлеглі на місцях.
– Коли ж ви зрозуміли, що обманювали себе?
– У 1984 році я потрапив у лікарню. Там лежав один дядько. Він мав книгу про тиранів Сталіна, Берію, репресії. Коли я прочитав її, то почав розуміти, що Радянський Союз – це зло, а при владі – бандити.
– Що було з вами після виходу з дитячого будинку?
– У 1966 році мене примусово направили вчитися в училище. Країні потрібні були механізатори. А потім забрали в армію. Служив у секретній частині в Казахстані – «Балхаш-9», де розташовувалися радянські протикосмічні війська. Там служило близько 3 тисяч офіцерів і тисяча солдатів. З мене брали підписку про нерозголошення, але термін її уже минув.
– Що там було такого унікального?
– Там були секретні станції, які ловили чи блокували різні звуки в космосі. Ми продивлялись усі супутники, ракети. Уяви, яка там стояла апаратура, якщо одна така станція коштувала, як усе місто Санкт-Петербург, тоді Ленінград. Поясню, лише одна лампа до генератора вартувала 5 тисяч карбованців, а їх потрібно було 42. Виготовлені вони з платини, золота.
Американці знали про «Балхаш-9» і часом пускали з супутника такі імпульси, що всі лампи згоряли. Це був їхній спосіб блокувати наші засоби зв’язку. Ти уявляєш, скільки коштувало лише поміняти лампи?! У країні бракувало елементарного, а такі гроші вимивалися з бюджету на оборону! Нашу військову частину охороняли фантастично. Особливо намагалися шпигувати за офіцерами, боялися, що вони працюють на розвідки країн НАТО. Я не здав нікого, хоча не раз чув, як офіцери матюкали Брежнєва, розповідали політичні анекдоти. І не хотів ламати їм життя, і підсвідомо розумів, що вони праві.
Службу в армії закінчив у 1971 році, і мені захотілося стати співаком. Прослуховування пройшов успішно і став готуватися до вступу в консерваторію. Одночасно працював електромонтером у Києві. Словом, усе складалося добре, але… мама знову потрапила в тюрму. Знову за бійку з міліцією. До того ж розладналися стосунки з дівчиною. І в мене через нерви «сіли» голосові зв’язки. Про консерваторію не могло бути й мови. Довелося повертатися додому. Через рік похоронив бабусю, а ще пізніше – одружився.
– Яким був початок сімейного життя?
– Тяжким. Мама повернулася з тюрми хворою, потребувала догляду. Доля побила її дуже, і помирала вона важко. Але навіть перед смертю продовжувала ненавидіти Радянський Союз і комуністів.
– Це вона допомогла вам стати патріотом?
– Ні, мені дуже допоміг випадок у Трускавці. Поїхав туди підлікуватися, але не було де жити. І я знайшов житло у дяді Петі. Як потім виявилося, він – колишній начальник залізничного вокзалу. Коли червоні захопили західні регіони України, його й призначили на цю посаду. До того чоловік був старшиною роти в армії. У його квартирі збиралася вся колишня трускавецька еліта. Пили по кілька чарок і згадували молодість. Там я вперше почув про УПА і про злочини НКВСників. Від почутого волосся на голові ставало дибки.
Дядя Петя розказував, як з Дрогобича приїхали з НКВС, переодягнулися у вишиванки, почіпляли тризуби, і майор дав наказ. В одне із сіл приїхала вчителька зі східних регіонів України. Її потрібно було згвалтувати, відрізати груди і вирізати на лобі хрест.
– Вони не боялись при вас таке розказувати?
– Якийсь час вони побоювалися мене, але потім прийняли в компанію. Інший член «застілля» розказав свою історію. Він був родом з Полтавщини і звідти прислали вчителювати на Львівщину його дівчину. Радянські солдати теж отримали наказ згвалтувати її та вбити. Він, коли почув прізвище дівчини, почав благати майора, щоб не чіпав кохану. Московський офіцер спочатку хотів застрелити його, але потім передумав і переніс завдання в інше село. Ось що коїли радянські «захисники». І подібних історій я почув тоді безліч. У мене тоді народилася страшенна ненависть до московських окупантів. Щоб помститися їм, 8 травня 1987 року я вночі пішов на вокзал у Трускавці і зробив там напис: «Хай живе вільна Україна, Степан Бандера і УПА». Щоб усі, хто їхав через Трускавець поїздом, бачили: Україна – жива.
Зранку дядя Петя зайшов до мене в кімнату: «Це ти розмалював вокзал?» Я кажу: «Ні, я спав». Він показав заплямований одяг і застеріг: «Загалом – ти молодець. Але спочатку випери одяг, а тоді лягай спати».
З тих пір почалася моя активна політична боротьба. Вступив у Народний Рух України, брав участь у різних мітингах, акціях протесту. А Майдан 2014 року визначив основний напрямок мого життя.
– Коли розпочався Майдан, вам було 63 роки. Не було страшно іти туди?
– Ти що? Тільки тоді я почав дихати вільно. З нашого села першими поїхали до Києва Юра Краснощок і Саша Білокур. І коли вони розказали, як їх побили «беркутівці», наступного дня з Корсуня на Майдан виїхали три автобуси з людьми. Я охороняв міську раду, виходив на барикади. Там зі мною трапився цікавий випадок. Біля стадіону «Динамо» «беркутівці» почали стріляти в нас гумовими кулями.  Знайшов якогось щита, прикрився і почав задкувати до найближчих  колон. Сховавшись, побачив «беркутівця», який вказував на мене пальцем. Крикнув йому: «Що ти хочеш?» А він далі показує. Я висунув голову і встиг побачити за плечима того поліцейського людину зі снайперською гвинтівкою. Миттєво сховався і встиг… Гумова куля влучила у щит, а могла – в око. Саме тоді почався період, коли снайпери спеціально цілили в очі і багато людей втратили зір.
– Пройшовши такі випробування, ви не заспокоїлись і вирішили йти воювати? Чому?
– А що ще робити, коли країна у небезпеці? У червні 2015 року познайомився із заступником комбата батальйону «ОУН» «Сивим», який і забрав мене на передову. Дорогою відразу потрапили в неприємну ситуацію. Просуваючись у напрямку Волновахи, вночі заблукали і виїхали на якийсь блокпост. Прожектори засліпили нам очі, клацнули затвори: «Стоять, сукі», – розітнуло повітря. Хлопці з автоматами, кулеметами оточили машину і почалася перевірка. Коли розібралися, старший на посту попросив вибачення, але виявилося, що  наша машина заїхала з боку росіян, що вночі ми їхали тимчасово окупованими територіями і навіть не здогадувалися про це.
У Пісках я побув на позиціях лише два дні і був переведений у тил. Хлопці хвилювалися за мій поважний вік, тому старалися вберегти від прямої небезпеки. Мене це дратувало і я почав бунтувати. Тричі пробував втікати на передову.
– Як саме?
– Приїхав якось Руслан («Боцман») і каже: «Хто в Піски? Одягаємо бронежилети, каски і сідаємо в автомобіль». От я теж тихенько заліз. Почали рахувати, виявилось, що один зайвий. Побачили мене і запитують: «Діду, ти куди»? «Воювати», – відповідаю. Посміялись і не пустили.
Та невдовзі і в тилу я зрозумів, що значить бути на волосину від смерті. Разом із «Сивим» везли їжу в Піски. Під’їхали до селища, а там дорога перекрита нашим танком, який обстрілював аеропорт. Тільки хотіли об’їхати його, як з боку росіян почали прилітати міни. Вони падали за кілька десятків метрів. Довелося хвилин 40 лежати в канаві. За той час багато чого передумав, кишки від страху вивертало.
– Не виникало бажання повернутися додому, адже смерть була поруч?
– Додому все-таки поїхав, але не через страх. Скрутило живіт, мене відвезли на УЗД, і з’ясувалося, що в мене перекручений жовчний міхур. Тому відправляли на операцію в Дніпро. Я спати не міг, болі – пекельні. Тоді згадав, що йоги, аби зняти біль, стають на голову і розминають тіло. Так і зробив. Голова – вниз, сперся на лікті і рукою розминаю живота. Через кілька хвилин біль минула, і я заснув. Зранку розбудили, знову відвели на УЗД: міхур став на своє місце. Операцію вирішили відкласти.
Зателефонував «Сивому», він забрав мене і сказав, щоб я готувався до війни. Він набирає групу бійців, яка підпише контракт із 93 бригадою. Я зразу ж погодився.
– І його не турбувало, що у вас такий поважний вік?
– По-перше, він уже знав мене як бійця з характером, а по-друге, пообіцяв, що владнає проблеми з документами. Нас відправили у військкомат в Покровську. Коли проходив медкомісію, лікарі були шоковані: я читав літери з нижніх рядків таблиці. Вони мене розкрутили на кріслі і сказали спробувати йти. Я підвівся і пішов. Поміряли тиск – 120 на 80. Міряли трьома апаратами – однаковий результат. І мене взяли в армію.
Спочатку був на базі в селищі Новогродівка. А потім у
Тоненькому нам роздали військові квитки. Я потрапив у армійську розвідку першого батальйону першої роти. Командиром взводу був Володимир Майборода. Почалися вишколи: рукопашний бій, стрільба, мінування, диверсії… Після навчань, на початку вересня 2015 року, знову потрапили в Піски. Декілька днів були важкі бої. Далі – база у Водяному, шахта «Бутівка» і знову база… Туди приїхала група бійців із Дніпра. Серед них – чудові хлопці «Кухар», «Білий»…
– Ви пам’ятаєте прізвища усіх, кого тренували і з ким воювали?
– Не всіх, але це була особлива група. А «Білий» був неперевершений. Худенький хлопчина, круглий сирота, батьки загинули, коли йому було 15 років. Його виховувала бабуся. Він керував фанатами футбольного клубу «Дніпро». «Білий» розказував, як вони билися з фанами інших клубів: 50 на 50 чи 30 на 30. Він потім на міні підірвався. Його половина Дніпра хоронила.
А ще пам’ятаю цікаву дівчину «Білу». Її призначили на кухню. Запитую, що вміє готувати, а вона каже: «Яєчню і пюре». Ну, готуй. Час іде, всі просять їсти… А тут ще хтось «пожартував» – кинув солі в казан. І вона додала. Вийшло пересолене. Прибігає і питає, що робити. Пожартував, щоб кинула цукру. А вона так і зробила. Вийшла така гидота, що їсти неможливо. Довелося терміново готувати кашу з тушонкою. Вона підійшла потім і подякувала, що врятував її. А я подарував їй книгу з кулінарними рецептами. Не повіриш, вона так навчилась готувати, що неможливо від тарілки відірватися.
– А чи доводилося виходити з розвідкою, ловити диверсантів?
– Ні, я тільки тренував групи. Хоча одного разу сам став «диверсантом». Пішов принести хорошої джерельної води. Побачив там яблуню, думаю, нарву хлопцям яблук. Тільки дотягнувся, як щось зблиснуло в траві. Дивлюся, жилка до куща прив’язана, а до неї – граната. Це була розтяжка – п’ятнадцять сантиметрів над землею. Ступив би – і смерть.
Витягнув з сумки котушку шовкових ниток, які завжди носив із собою, прив’язав до гранати, заховався неподалік у воронку від снаряда і потягнув за нитку. Пролунав вибух. Я піднявся, почав збирати яблука, як тут підбігають наші військові: «Стояти, сепаратюга, руки за голову!» Я кажу їм, що свій. А вони як дали копняка – лежу. Підняли мене і ведуть у штаб. Добре, що там були наші розвідники і мій взводний Майборода. Розібралися… Хлопці потім почали просити вибачення, а я їх ще й похвалив: «Молодці! На війні не потрібно нікому вірити». І такі випадки були непоодинокі.
Скажімо, якось я пішов купатися на край села. Тільки роздягнувся, а тут: «Стояти!» Я знову їм кажу, що свій. Почав пояснювати, хто командир, з якої частини. Повірили. Офіцером у них виявився командир артилерійської батареї. Про нього розказували по телевізору. Свого часу він потрапив у полон до росіян, але вони його відпустили, тому що дідусь у нього Герой Радянського Союзу. Ми ще з тим командиром поборолись, покупалися та розійшлися. (Це був Юрій Смирнов – автор.).
– Що відбувалось із вами далі? Як потрапили до «Правого сектору»?
– Попереду мене чекало розчарування. Виявилося, що в штабі бригади мене дурили майже три місяці. І не підписували документів, що перебуваю в їхніх рядах. Казали: «Не хвилюйся, все буде добре, воюй. Пізніше підпишемо». Одного разу я застав заступника начальника штабу. Він і каже: «Богуславе», їдь додому, чого ти тут шукаєш правду? Подивися на себе, пеньок старий, тебе попхай – ти впадеш». Я кажу: «Спробуємо?» І став у стійку. Він тільки підняв руку, я як відповів йому… І от цей «сміливий» вояка почав утікати і кричати, що мене потрібно в божевільню відправити. На цьому моя служба у 93 бригаді закінчилася, і я потрапив на базу ДУК «Правий сектор». Тобто, я знову на фронті, поблизу Донецького аеропорту. Тут діє медична, волонтерська організація «МЕДЕКС». Вони допомагають військовим, цивільним. Ось їм і передаю свій досвід, стаю у пригоді. Мені тільки 67 років, і за свою країну ніколи не пізно воювати.
Михайло УХМАН