З душею навстіж. З нагоди власного 66-річчя – відверто

Шістдесят шість:  радіти, що дожив, чи сумувати?

Не знаю навіть, що на це сказати…

І, може, й некоректно це – про себе братися розповідати,

В той час як журналістів наших (ще й  “заслужених”!) он полюбляють як вітати

(Тих, що диктант шкільний навряд чи зможуть без помилок купи написати)

Їх вдосталь є – куди не глянь: або вусатих, животатих і “писючих”,

Або із штучною, “гумовою” посмішкою телеведучих,

Із тонким нюхом, понад міру гонорових

І до послуг “господарів життя” завжди готових,

Але…

————————————

Коли постукає у твої двері отака  солідна дата,

Багато що доводиться згадати

Найперше: це дурниці, коли кажуть: “Як людина постаріє,

Вона все знає і усе в житті цім розуміє.

Стає спокійною, уміє гострі згладити кути”,

Ну, словом, схожа на рослинку – поливати лиш і берегти…

Це нісенітниця, бо чим літа все далі з ярмарку ідуть,

Тим більше кляті нерви жити не дають,

І те, над чим колись сміявся чи махав рукою,

Тепер немовби тягарем важким висить над головою,

Уся гидота, що навколо, мов з каналізації, у душу б’є

І спокою щоденно не дає:

“Мажорна” нечисть, молодих “биків” гидотні матюки –

Брехня, обдурювання, лицемірство – ось що “скрашує” роки

“Знайди в релігії утіху”, – хтось пораду дасть, можливо, і хорошу,

Але…як журналіст, я змісту  в проповіді в церкві жодного знайти не можу,

І, скажу щиро, автомат би часом в руки ухопив –

Й хоча б із дюжину падлюк мерзотних в пекло відрядив

“Хильни чарчину”, – хтось підказку дасть іще одну,

Але, боюсь, свою цистерну я уже хильнув

І коли нині вибирати: чарка чи пробігти кілометрів десь зо два,

То краще пробіжу – так посивіла радить голова

Ще творчість, правда, залишається – як різновид  грання закваски

І вияв сили вищої, або ж природи ласки,

А так – лиш  гумор та іронія рятують, тож куди  ще йти?

А, може, взяти і собаку завести?

———————————

Шістдесят шість: радіти, що дожив, чи сумувати?

Не знаю навіть, що на це сказати…