Їхній гріх – незавбачливість, кара – фінансова кабала

Як живеться людям, які мають  валютні кредити?  
«Більше дев’яти років я не сплю нормально, і взагалі, здається, що не живу. Ці роки забрав у мене банк. Якби я могла передбачити, яке випробування мені випаде, то ніколи й не переступила б поріг фінансової установи», – з болем розповідає тернополянка, яка нині судиться з банком за валютний кредит, вимагаючи, аби кредитний договір визнали недійсним.
Ірина (прізвища просила не називати) взяла кредит у 2007 році. Тоді, як вона сама каже, люди масово підсідали на банківську голку. Жінку спонукала до такого кроку відсутність житла. Колишня свекруха доклалася, щоби чоловік (тепер уже теж колишній) виставив її із сином за двері. Судитися не хотіла, та й шанси відсудити бодай метр житла були примарні, бо квартира повністю належала свекрусі.
– Отак ми з Остапчиком і опинилися на вулиці. Я родом зі Зборівщини, тато давно помер, залишилася на господарстві мама. Хата стара, занедбана. Добиратися до обласного центру на роботу складно, малого теж не хотіла віддавати у сільську школу. Отож вирішили хату продати й купити бодай однокімнатну квартиру в Тернополі. Купця годі було знайти, а ті, хто зголошувався, пропонували смішні гроші. Ми очікували, як-не-як біля хати 15 соток землі. Але врешті поступилися. За ці гроші не годен купити навіть малосімейку. І я пішла до банку.
Тоді вигідно було брати валютний кредит. Ірина теж так зробила, уклавши договір на 20 тисяч доларів строком до 2021 року з процентною ставкою 11,9 відсотка. Кожного місяця до десятого числа вона має сплачувати 119 доларів.
Ірині було сутужно, навіть коли долар тримався на стабільній позначці. Мамина пенсія, її зарплата фармацевта і вряди-годи аліменти колишнього чоловіка навіть без боргу перед банком вимагали режиму суворої економії. Тим більше, що підтримки із села вже не було, хіба що мішок-два цукру та борошна за земельний пай. Коли ж гривня рухнула, Ірина усвідомила, що аж тепер починається чорна смуга. Вона бачила лише один вихід: вирватися на закордонні заробітки. Але цьому завадила мамина хвороба. Було просто нереально за тернопільську зарплату аптекарки (власники аптек платять «мінімалку», щоправда, ще деякий бонус залежно від суми реалізації) сплачувати банківський борг і утримувати сім’ю. Ірині допомогла київська подруга – запропонувала жити у неї, а робота фармацевта у столиці винагороджується значно краще, ніж у Тернополі. Нині жінка у постійних роз’їздах між Києвом і Тернополем. Каже, заяву до суду підготував її тепер уже 16-річний син. Він теж дуже непокоїться через банківську кабалу, постійно «сидить» на форумах, звідти і скачав взірець позовної заяви.
Як обгрунтовувала Ірина позов про визнання кредитного договору недійсним? Апелювала до того, що єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня, а відтак зміст кредитного договору, зокрема  виконання зобов’язання в іноземній валюті, суперечить законодавству, тим більше, що у банку відсутня індивідуальна ліцензія. Позивачка також посилалася на ЗУ «Про захист прав споживачів», оскільки умови кредитного договору передбачають погашення кредиту та сплату відсотків у доларах США, що є несправедливим, адже ризики знецінення національної валюти банк покладає виключно на споживача кредитних послуг.
Утім, і в першій, і у другій судовій інстанціях Ірина програла. Здається, не має у неї шансів виграти і у касаційному суді. Судова практика склалася далебі не на користь клієнтів банків, і зводиться до того, що зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору, позаяк зазначене стосується обох сторін договору. І позичальник за належної завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. Ось так вважають судді… Завбачливість у нашій країні, й справді,  просто необхідна…
Валютних кредитів не видають із 2008 року, тобто нових жертв валютних коливань не додається. Однак тим людям, які несуть тягар таких кредитів, наразі доводиться покладатися лише на себе. Скільки їх? Статистика настільки суперечлива, що навіть приблизно важко окреслити. Свого часу «Фінансовий майдан» змусив політиків реагувати.
У 2014 році ухвалено ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який чинний досі. Зокрема, встановлено заборону примусово стягувати нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави або ж іпотеки, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань за споживчими кредитами в іноземній валюті. Щоправда, за таких умов: у позичальника або майнового поручителя у власності не перебуває інше нерухоме житлове майно; а також загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Навесні у парламенті провалили законопроект «Про реструктуризацію зобов’язань громадян України за кредитами в іноземній валюті, отриманими на придбання єдиного житла (іпотечні кредити)», і його відклали невідомо на скільки. Між тим, деякі фахівці вбачали у цьому законопроекті троянського коня, бо як тільки він стане законом, мораторій на стягнення майна відразу ж скасують.
Як усе-таки наші люди дають раду валютним кредитам? Моя приятелька-журналістка, придбавши трикімнатну квартиру (на ринку вторинної нерухомості – у будинку, зведеному за радянських часів) за валютний кредит, змушена була кілька років тому поїхати на заробітки в Італію. Нині вона баданте (доглядальниця), зарплату отримує у євро, кредит сплачує у доларах. Запевняє, що у неї все гаразд, а нещодавно спантеличила запитанням через скайп: скільки вартує у Тернополі вставити у зуб… діамант. Втім, вона із тих людей, що навіть у калабані бачать зорі. Відлучення від професії, дорослішання сина без матері – ось ціна її валютного кредиту.
Ольга КУШНЕРИК