Я чекатиму тебе, Сонце!..

Які ж вони прекрасні… Змінюють кольори і настрої, інколи здаються ближчими, а іноді зовсім далекими… А часом їх заступають туман і хмари; в такі миті вони зникають, наче ховаються. Доводиться чекати, поки туман розвіється, розчиниться. Сині, зелені, посріблені хмарами, позолочені сонцем…

Отак можу, як вкопана, стояти і дивитися на гори, забуваючи про час, про все на світі забуваючи. І ніби магнітом кличуть мене до себе гори, і їхнє серце шле любов моєму серцю. Цього ніхто не бачить, не знає, але я впевнена: у такі миті світ світиться нашим тихим щастям, нашими мовчазними розмовами, нашими невидимими обіймами… Я і гори…

А в іншому вікні я бачу захід сонця. Неймовірний захід сонця! Направду, дивитися як сонце лягає за обрії – це наче перегляд улюбленого фільму, ні, це щось набагато краще. І я стаю під його золоті помаранчеві теплі промені і купаюся в них. Я милуюся його красою, його чарами, його барвами і переливами… Сонце заходить за горизонт. Щедро обіймає перед сном усю природу, сонце красується, сонце танцює. Ці моменти для мене такі цінні, такі дорогі. Я вбираю у себе його відтінки: білий, оранжевий, червоний, жовтий…

Сонце багате, щедре, велике! Заплющую очі і устами цілую його промені. Сонце каже: «До завтра!» І я йому вірю і чекатиму його завтра…