Вулиці, що пробуджують спогади

Практично щодня багато хто з нас  проходить  чи проїжджає  вулицями Грушевського і Винниченка. Прізвища ці від частого повторення вже стали дещо схожими на фотографію, на  яку дивишся так часто, що вона вже затерлася. Ну, Грушевський, ну, Винниченко… А між тим, йдеться про політичних діячів, які долучилися до створення органу, що назавжди залишиться в історії української державності. Саме цього дня, 17 березня 1917 р., представниками політичних партій, громадських, культурних і професійних організацій була сформована Центральна рада, яка після Всеукраїнського національного з’їзду взяла на себе функції вищого законодавчого органу в Україні, що координував розвиток українського національного руху. Її головою було обрано видатного історика, автора  фундаментальної “Історії України-Руси” Михайла Грушевського, а його заступниками стали  літературний критик, історик літератури Сергій Єфремов і прозаїк, драматург та художник Володимир Винниченко. Після скинення у Петрограді Тимчасового уряду Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку, а після розгону Всеросійських установчих зборів і початку збройного конфлікту з Радянською Росією – державну самостійність України. Що з цього в підсумку вийшло – нині відомо: ота державна самостійність стала реальністю (з певними застереженнями) аж через 74 роки…
Нам, нинішнім, таким розумним, освіченим, збагаченим історичним досвідом, дуже легко звинувачувати керівництво УЦР в політичній наївності, надмірній довірливості до Росії. Можна згадати і чийсь скептичний вислів стосовно того, що поети, мовляв, держави не збудують.  Що ж, так воно тоді, зрештою, і вийшло – принаймні написані В.Винниченком слова Першого Універсалу “не відділяючись від усієї Росії… народ український повинен сам господарювати своїм життям” сповнені саме отої по-дитячому наївної віри, що Ленін, Троцький і увесь російський більшовизм отак просто і без заперечень візьмуть і дадуть українцям “господарювати своїм життям”. Показовою і значною мірою типовою для різних прошарків українського суспільства була і доля голови Центральної ради та двох його заступників. М. Грушевський, який мав ілюзії, що Радянська Росія з часом має демократизуватися, попросився до неї з еміграції і сповна випив чашу цькування. Та й смерть його – під час не дуже складної операції – дуже вже “змахувала” на ту, якою помер, приміром, популярний в армії й народі, а отже, не дуже прийнятний для Сталіна М. Фрунзе. Такі хірургічні й фатальні для пацієнтів операції теж стануть “фірмовим почерком” придворної радянської медицини.  Володимир Винниченко, пробувши короткий час на посту голови Директорії, через суперечності з Симоном Петлюрою (ще одна характерна риса українських політиків) емігрував за кордон і закінчив свій земний шлях у французькому Мужені, де й похований. Ну, а Сергій Єфремов пройшов усіма колами пекла, визначеними радянською владою, і загинув у ГУЛАЗі…
Оці троє, вони любили Україну? Поза всяким сумнівом. Вони намагалися взяти на себе у переломний і критичний момент історії відповідальність за її долю? Так. Їхні кроки були небездоганними з точки зору політичної перспективи, зокрема, пошуку союзників? Більш ніж напевно. Але вони варті нашої вдячної пам’яті? Безумовно.
Тому й ходимо ми в Тернополі вулицею Грушевського і їздимо вулицею Винниченка…
Ігор ДУДА