Узаперті 27 років…

Ця історія створила справжній дисонанс почуттів і вражень, емоцій і переживань між тим, що зветься людським і людяним, природнім і аморальним…  Явище, про яке йтиметься, досі залишає сліди незрозумілості: як людині  XXI століття з її високим рівнем, можливостями й відкритістю  доводиться переносити на собі тягар байдужості, замкнутості й відчуженості…  Тільки невідомо – себе чи суспільства?
«Вовченя» XXI століття
Дві рідні людини, дві кровинки – мати Оксана й дочка Ірина, проживаючи у центрі  Чорткова, назавжди стали його заручницями. Мешкаючи в ошатному будинку з виходом на алею парку, вони, за фатумом долі, ніколи не прогулювалися там разом.
Відомо, що без будь-яких свідомих дій Оксана,  жінка, якій за сорок, запроторила власну доньку в тюремну камеру житлового будинку. Так називаємо двохкімнатну квартиру, де проживає без будь-яких умов комфорту, поза увагою держави й суспільства сім`я, що мудрує свої закони, незрозумілі й закриті для людського ока.
А сталося це давно, з дитячих літ Іринки, коли їй було відмовлено в усьому, що називається життям. Народилася дівчинка хворобливою, не такою, як усі. Мати хоч нею й опікувалася, на вулицю не виводила. Кажуть, соромилася.
Ось уже 27 літ, як повнолітня дівчина й досі не бачила світу Божого, жодного разу не виходила на вулицю. Без освіти, навіть початкової, медичного огляду й соціальних виплат… Про дівчину ніхто й не чув. Подейкують, що нещодавно вироблено їй паспорт, та тільки й того. Будучи хоча й неадаптованою, проте цілком адекватною, дівчина, мабуть, розуміє, що тільки існує. Та чи розуміє?
Про «вовченя» XXI століття сусіди розповідають із пересторогою, бо, мовляв, як Оксані, так і Ірині, будь-який неправильний вчинок може лише нашкодити. Ні матір, ні дочка не уявляють життя одна без одної, та при цьому не можуть збагнути, що руйнують власне.
У межах вигаданого світу
Сусіди згадують, як Оксана «огризається», коли чує натяк на рідну дочку, та як намагається захистити Ірину, не розповідаючи про неї нікому. У чому причина такого ставлення до власної дитини, і що спонукало матір відгородити вже доросле дитя від суспільства?
Оксана Петрівна (так називали її більше, ніж 20 років тому вихованці дитячого садка, де колись працювала) була ще цілком адекватною, хоч інколи проявлялися настрої заціпенілості й агресивності. З дітьми поводила себе нормально, та були миті, коли на неї накочувалися хвилини справжньої люті. Дирекція закладу вирішила достроково відправити Оксану на пенсію за вислугу років. Вона поступово почала втрачати здоровий глузд. Жителі будинку з острахом згадують, як їхня співмешканка незрозумілим чином  страхалася будь-яких розмов, поглядів чи  жестів. А оце стала нарікати, що за нею стежить КДБ, наставивши всюди «жучків». На Великдень сусіди спробували пригостити Оксану, проте з рук вона нічого не взяла, відіпхнула на бік, перевіряючи, чи не отруєне. Усім стає зрозуміло: у жінки хвороба вигаданого світу –  шизофренія…
«Не бійся, він каже: «Няв!»
Ще за життя батьків Оксана, за різними свідченнями, залишила дитину на виховання бабусі, а та віддавала дівчинці все, що могла. Кажуть, писати й читати навчила, розмовляти також, навіть на вулицю потроху виводила. У 5-6-літньому віці, зі зляканими очима й ховаючись за спідницю, дівчинка нерозбірливо щось бурмотіла собі під ніс.
«Не бійся, Іринко, коли хтось стукає у стіну, то це я цвяшок забиваю. А там котик пішов. Не лякайся, він каже: «Н-я-яв!» – майже зі сльозами на очах згадує свою зустріч з Іриною вже 76-літня жителька їхнього будинку, що кілька років тому переїхала звідти. Поважна пані розповідає, як дівчинка часто плакала, залишаючись сама у квартирі, а після смерті бабусі зовсім замкнулася в собі.  Зарадити цьому не міг ніхто, адже  нікому не відчиняла двері, а силоміць виривати з кімнати дитину було б не по-людськи. Тим часом інші мешканці розповідають, як уже дорослу Ірину мати, замикаючи на ключ, залишала саму і наказувала, щоб та дивилася на стрілки годинника: буде пів на четверту, вона повернеться. Без роботи і з малими засобами на прожиття, Оксана вводила дочку в ірреальний світ, в котрому перебувала й сама.
Людина-ангел
Із Божої ласки доступ до сімейства вдалось мати тільки одній людини – колезі по роботі, добрій подрузі Оксани, котра попри всі «за» й «проти» упродовж багатьох років намагається достукатися до зранених сердець. Із пакунком одягу й харчів жінка майже щоденно торує дорогу до матері й дочки, намагаючись усіма засобами допомогти їм. Батька Ірини згадує як доброго чоловіка, котрому з незрозумілих причин Оксана відмовила у співжитті. Розповідаючи про неодноразові спроби показати дівчинку медпрацівникам, жінка розводить руками, бо мирного шляху вирішення проблеми не бачить. «Якщо лікувати матір і дочку, то потрібно це робити, не розлучаючи їх, щоб не травмувати їхні душі ще більше. Але що це змінить? Тільки нашкодить», –  із розпачем говорить добродійка, для котрої піклування про сім’ю Оксани й Ірини не просто справа милосердя, а вияв надзвичайного розуміння й людяності.
 «Стукайте, і вам відчинять»
Із обережністю й пересторогою ми підходимо до ошатного будинку. Та житло сім`ї – на замку, звуку – жодного. Оксани немає вдома. Повертаючись, як на диво, зустрічаємо похмуру пані. Вітаємося з нею, вона ж  ввічливо просить залишити її в спокої. Не знайшовши жодної причини напроситись у гості, ми ненароком запитуємо, чи знає вона сім’ї, що потребують допомоги. У відповідь чуємо: «Ні, я не знаю. А ви із соцслужби? Знаю, ви давно стежите за мною. Та ходити вам нічого», – не оглядаючись, жінка попрямувала до квартири. За гуркотом дверей залишається зона напівжиття…
Як у цьому вичахлому від жорстокості світі може існувати людина, котра прагне свободи, та все таки приречена на самітницьку недолю, нам доводиться тільки гадати. Проте проблему потрібно вирішувати без мудрувань, по-людяному.
Надія САСАНЧИН