Тарас-Андрій Багнюк: «Я завжди був прихильником мостів, однак життя мене привчало до парканів…»

Лабіринти творчості
 
         Наше Тернопілля є стартовим майданчиком творчості для багатьох талановитих краян. У царині, скажімо, журналістики сказав своє вагоме слово, поміж інших, і кременчанин Тарас-Андрій Багнюк, про фізичну розправу над яким за гостре перо йдеться і у публікації на сайті Національної спілки журналістів України. Читачам «Свободи» він відомий публікацією «Хохлов с чісла гєроєв ісключіть! Українська сторінка правди про підняття прапора Перемоги над рейхстагом».  
 
– Пане Тарасе-Андрію, як до вас звертаються, враховуючи подвійне ім’я?..
– В школі, на журфаці Київського університету, в армії був Тарасом. А потім… у 1973-му були важкі пологи у дружини – другий із синів-двійнят, Андрійко, у день народження помер. Його могила – у Радивилові, де я тоді працював у районній газеті. За фейлетон на кума першого секретаря компартійні боси де-факто турнули мене з редакції зі «строгачем» у партквитку.
З ним шансів працевлаштуватися журналіст, та ще й син учасника ОУН, не мав. У 70-ті роки я друкувався у «Сільських вістях», «Чорноморській комуні», були запрошення від редакцій газет «Советская Бухара» і навіть магаданського «Полярника». Залишити Україну? Це не для мене!
З мінімальною надією знайти у ЦК КПУ порядну людину я сів у потяг до Києва. Поталанило, позаяк інспектор Валентина Меншун на партійні хліби перейшла з журналістських. Вона й посприяла моєму переведенню до Бердянська. Перед від’їздом вирішив увічнити пам’ять померлого сина зміною свого імені. Тепер жалкую… Як до мене звертатися? Для своїх земляків я залишився Тарасом!
– У Бердянську працювалося спокійніше?

• Конфліктів з владою тоді було багато. Та й з першого року незалежності в Україні комфортно лише «слухняним» журналістам; дійсно незалежні зазвичай зазнають утиску і переслідувань.

Розповім один прикрий епізод у своїй біографії. 17 червня 1993 року я, ініціатор створення регіональної газети «ПІК» і її перший редактор, у своєму кабінеті «шліфував» макет чергового номера. Зранку увійшли двоє молодиків і жорстоко побили журналіста, повідомляли тоді «Независимость», «Киевские ведомости», «Запорізька правда» та деякі інші ЗМІ. Півгодинний сюжет оприлюднив 15 липня й телеканал УТ-1, а в листопаді того ж року про факт побиття говорили з трибуни І Всеукраїнського з’їзду редакторів.
Видання було демократичним, чесним, критичним, за півроку нам вдалося потроїти тираж газети. Гостро писала газета й про корупційні оборудки владних чиновників. «Шосте питання» – одна з публікацій про намір мерії віддати фірмі «Варіант» Г. Абіоняна весь готельний комплекс міста-курорта в оренду за менш як чотири долари на місяць! «ПІК» почули тодішні керівники Запорізької області Володимир Дем’янов і Юрій Бочкарьов: афера спритників не пройшла. А до мене прийшли «гінці» від ображеної мафії…
Того ранку в редакції я працював один. У газетний день колеги були в друкарні, хтось у відпустці. Про цезнали нападники, які прийшли «привітати з днем народження маму». Після короткої «прелюдії» «тебя предупреждали, чтобы ты не писал о гостинице!» у хід пішли кулаки, стілець, металева лампа… Наслідки – струс мозку, переломи пальців і носа, пошкоджені зуби, око…       Лариса Скорик, тодішня депутатка, повідомила Президента, Леонід Кравчук доручив розслідувати інцидент оперативно. Резонанс і справді допоміг: слідчий Григорій Цуканов «вирахував» нападників. Максим Беш був затриманий, а його напарник, Артак Арутюнян, начебто втік. Вирок бердянської Феміди 25 жовтня був пом’якшеним: хуліганство, бо нападники, дійшла висновку суддя Ніна Буднікова, нібито не знали, кого б’ють (у кабінеті з вивіскою «Редактор»!). Максим два роки відсидів, а його напарник Артак дременув до Вірменії.
Хто замовник розправи? Про це на суді міг би розповісти Олексій Каганков, який передавав нападникам 300 доларів за «роботу». Та після затримання Беша «зв’язківця» знайшли мертвим у канаві біля його ж будинку, з численними колотими ранами у ділянці серця.
 
– Що вас хвилює нині, знаю переймаєтеся конфліктом у Катеринівці…
– Я вдячний голові Тернопільської ОДА Степану Барні за мінімізацію міжконфесійної напруги на Кременеччині. Прихильники УПЦ КП одержали повний доступ до храму, куди їх не допускали промосковські «віруючі».         – Як ви ставитеся до закликів термінової зміни влади в Україні?
– Уявляю реакцію радикально налаштованих земляків, однак те, що думаю, скажу. Я вже не прихильник усяких «Ганьба!» і «Геть!». Що це змінить? Я спілкувався з Президентами Кучмою і Ющенком, з багатьма міністрами і прем’єрами. Певен, що наразі можна схвалювати чи критикувати рішення і дії, скажімо, чинного Президента. Проте доцільніше вимагати «Працюй краще!», а не «Геть!». Хто замінить Петра Порошенка? Леді Ю? У червні 2008-го, коли пані Тимошенко очолювала уряд, на прес-конференції я пробився до мікрофона, аби уточнити, чи будуть нарешті в Україні боротися з контрабандою реальною, а не «протоколом намірів»? Прем’єрка пообіцяла – і забула про сказане…
А пан Ляшко? Від постійних стресів у журналістиці і «релігійного непорозуміння» у сім’ї (сини і дружина подалися у протестанти) я нажив собі аневризму аорти серця. Як кардіоінвалід 2-ї групи звернувся і до головного радикала: у «Доступних ліках» потрібних немає, безкоштовний проїзд у Кременці  «скасували»… Олег Ляшко порадив мені думати, за кого голосуєте, і подякував (?) за підтримку…
Хто мене почув? Так це знову ж таки голова ОДА Степан Барна. Під час «прямої лінії», яку «Свобода» проводила 1 червня, я поспілкувався з очільником регіону. Результат? 12 червня одержав додаткове посвідчення – автоперевізники Кременця загальнодержавне, як це не дивно, не визнають. На неправомірності дій надавача послуг і бездіяльності міської влади акцентував у своєму листі-відповіді на мою адресу й Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич.
– Ви – на порозі 70-річного ювілею. Що у творчих планах?
– Десять років тому видав книгу «60 кроків катарсису». Наразі уже назбирав багато матеріалів ще для однієї. Та чи вистачить часу і натхнення? Що обіцяю – так це готувати для читачів «Свободи» нові публікації. Адже і перший свій допис я, випускник СШ № 2 м.Кременець,«змайстрував» на рідній Тернопільщині. Знаково, що це була критика: у місцевій районці я, дев”ятирічний школяр, публічно обурився недопуском хлопців до якихось-там «дівчачих» гуртків… «Тарас», між іншим, означає «бунтар». Таким було й моє життя…