Сувенір

– Кавалок, як кавалок, – сказала бабуся. – Якщо він тобі такий дорогий, то буде, як хочеш.

І кинула сувенір у комору на верхню поличку, де зберігалися непотрібні речі. Там він довго сох, бо був мокрий, поки Катя несла його під дощем. А потім маринувався – у соусі чи власному соку.

Катин чоловік хотів було відправити сувенір на дрова, та тут вже заступилися бабуся та мама.

А потім бабуся вирішила, що буде за іграшку.

І звеліла дідусеві вирізати коника. Насамперед, пошила із старого светра конячу голову.

Онучка спершу оживила іграшку, змушуючи її бігати по кімнаті.

Потім сувенір довелося покласти назад у комору, бо дитина виросла, і пішла у школу, у перший клас.

Букви, цифри, множення, ділення, формули…

Катя не встигала допомагати Оленці у вивченні науки.

А іще були домашні клопоти.

Прибирання.

Посудомийка.

Готування сніданку, обіду, вечері…

Безкінечне прання білизни та одягу…

І Катя усе більше згадувала миті, коли була дитиною.

Ніяких клопотів – усе вирішувала мама.

..Напрасована шкільна форма, білосніжний фартух, дрібно заплетені кіски…

Це коли йдеш (біжиш, летиш, мов на крилах, бо зараз буде дзвінок на урок!) у школу. А коли свято – веселкова сукня. І черевички – обов`язково або темні – у випадку, коли одягала шкільну форму, або голубі чи білі – у поєднанні зі святковою сукнею.

Тепер отримувала будні.

День за днем – усі жіночі радощі домогосподарки.

День за днем – клопоти, турботи, буркотливий чоловік, котрий вимагав догляду та любові, донька, котра хотіла, щоб мама, як у дитинстві, носила її на руках і усе вирішувала за неї.

Хоч мала вже свою сім’ю.

І Катя одного дня згадала про сувенір. Він припадав пилом у комірчині, і Катя вирішила усе ж привести його до ладу.

Довго дивилася.

На зітлілу трап’яну конячу морду, на висохлу дерев’яну фігуру.

І бачила – пухнастого ведмедика у ліжку, ляльку, котру начебто годуєш, а потім виготовляєш із пластиліну печиво чи торт. А потім на швейній машинці вигадуєш усілякі модельні сукні.

Іграшковий посуд.

Іграшкові меблі.

Іграшкове життя.

І їй захотілося назад, у дитинство.

Катя і сама не втямила, як у її руках опинився сувенір.

Промайнуло усе життя – школа, інститут, весілля, народження доні.

Відчувала себе егоїсткою, коли стиха попросила про диво…

…Зникала сивина.

І зморшки під очима.

І сумний погляд.

Відчувала щось дивне.

Незбагненне.

А потім свідомість потьмарилася, потемніла, мов ніч.

Тільки зорі на небі посилали промінці – надію…

…У комірчині здивовано роздивлялася усе навкруги маленька дівчинка…