Справа всього його життя

Один таксист із Нью-Йорку написав у себе на сторінці, в соцмережі: Я приїхав за адресою та посигналив. Зачекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Усвідомлюючи, що це було завершення моєї зміни, я подумав про те, щоб вже їхати геть, але чомусь припаркував машину, підійшов до дверей і постукав…

«Хвилинку», – відповів тендітний літній жіночий голос. Я почув, як щось тягли по підлозі.

Після довгої паузи двері відчинилися. Маленька жінка, років 90, стояла переді мною. Вона була одягнена в ситцеву сукню та капелюх з вуаллю, ніби з фільмів 1940-х років. Поруч із нею була невеличка валіза.

Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив у ній упродовж багатьох років. Всі меблі були покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок чи посуду на полицях. У кутку стояв ящик із картону, наповнений фотографіями та скляним посудом.

«Ви не допоможете мені віднести сумку до машини?» – запитала вона. Я відніс валізу до машини, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене під руку, ми повільно пішли у бік автомобіля.

Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту.

«Це нічого», – сказав я їй, – «Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї мами».

«О, який же ти хороший хлопчик», – сказала вона. Коли ми сіли до машини, вона продиктувала мені адресу, а потім запитала: «Чи не могли б ви поїхати через центр міста?»

«Це не найкоротший шлях», – відповів я.

«О, я не заперечую», – сказала вона. – «Просто я не поспішаю. Я вирушаю до хоспісу».

Я глянув у дзеркало заднього виду. Її очі блищали. «Моя сім’я давно поїхала», – продовжувала вона тихим голосом, – «Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго».

Я спокійно простягнув руку та вимкнув лічильник у авто.

«Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?» – запитав я.

Протягом наступних двох годин ми їхали через місто. Вона показала мені будинок, де колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона та її чоловік жили, коли були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще маленькою дівчинкою.

Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа, дивлячись у темряву, нічого не кажучи. Потім раптом вона сказала: «Я втомилася, напевно давайте вже поїдемо».

Ми їхали мовчки за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, щось на зразок маленького санаторію, з під’їзним шляхом уздовж портика.

Двоє санітарів підійшли до машини, коли ми під’їхали. Вони дбайливо допомогли їй вийти. Мабуть, на неї чекали. Я відчинив багажник і приніс маленьку валізу до вхідних дверей. Жінка на той час вже сиділа в інвалідному візку.

«Скільки я вам винна?» – запитала вона, діставши сумочку.

«Ніскільки» – промовив я.

«Ви ж маєте заробляти на життя» – відповіла вона.

«Є й інші пасажири» – відповів я.

Майже не замислюючись, я нахилився та обійняв її. Вона міцно обійняла мене у відповідь.

«Ти подарував старенькій трохи щастя!» – сказала вона. – «Дякую тобі!»

Я стиснув її руку, а потім пішов…

За моєю спиною двері зачинилися, це був звук закриття ще однієї книги життя…

***

Я не брав більше пасажирів по дорозі назад. Я їхав, куди очі дивляться, занурений у свої думки. Того дня, з іншими людьми я ледве міг розмовляти.

Що, якби цій жінці попався роздратований водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або, посигналивши кілька разів, просто поїхав?

Насамкінець я хотів би сказати, що нічого важливішого у своєму житті я ще не робив.

Ми привчені думати, що наше життя обертається довкола великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, гарно загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібничкою.