“ШУКАВ ЗОЛОТО УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ…”

150 років від дня народження В’ячеслава Будзиновського
 
Не стане перебільшенням сказати, що його ім’я було одним із найвідоміших у Галичині кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. В’ячеслав Титович Будзиновський  народився 1868 року в сім’ї сільського вчителя у Баворові. Батько В. Будзиновського був першим українцем, який зареєстрував свої відкриття у механіці у патентній службі Австро-Угорщини.
У гімназії В’ячеслав вчивсь у Львові: спочатку в польській, а з 1886 року – в українській. Тоді ж почав редагувати польський соціалістичний часопис “Праця”, який видавав Й. Данилюк.
Але не тільки з наукою були пов’язані його плани. Прагнучи поширювати серед молоді соціалістичні ідеї, В. Будзиновський задумав разом зі своїм товаришем, студентом Львівської політех­ніки С. Козловським видавати журнал “Товариш”. Із запрошенням до співучасті в творенні часопису видавці звернулися до Івана Франка і Михайла Павлика. І. Франко став технічним редактором “Товариша”. Перший номер вийшов 10 липня 1888 року. В цьому числі журналу побачила світ і перша українською мовою стаття В. Буд­зиновського. Але творча співпраця молодого колективу тривала недовго. Коли в наступному номері “Товариша” І. Франко, не заручившись згодою редколегії, опублікував статтю М. Драгоманова й антисемітські вірші, В. Будзиновський та кілька його товаришів залишили редакцію. На цьому видання перестало виходити.
Навчався В. Будзиновський на природничому відділенні філософського факультету Львівського університету (21 берез­ня 1889 р. відрахований за організацію зборів студентів Львова 8–9 березня у міській ратуші), мав намір продовжити навчання в Цюріху (Швеція), але опинився у Відні (Австрія) на медичному факультеті університету.
У 1890 році видав у Львові науково-публіцистичну брошуру “Культурна нужда австрійської Руси”. У цій статті, як згодом сам згадував, старався довести, що “брак промислу в Галичині не дає розвинутись хліборобству, економічний занепад краю є причиною матеріальної та духовно-культурної нужди населення краю”. Ідеї своєї статті В. Будзиновський виклав в економічному рефераті на з’їзді, який ухвалив про­граму Радикальної партії. Він наполягав, щоб у програмі партії було  положення про національну державу. Протягом 1893 року зі сторінок “Народу” вів уперту боротьбу з польською шляхтою, з “москвофілами”, котрі не думали і не гадали про “якусь там українську державу”.
1895 рік характерний для В. Будзиковського тим, що в його житті відбулися важливі зміни, котрі значною мірою вплинули на подальшу долю. Виконуючи прохан­ня молодшого покоління Радикальної партії, він залишив навчання і взявся видавати “Громадський голос”. Цей часопис і став органом партії.
На цей час припадала активізація політичної діяльності В. Будзиновського. Він виступив на конгресі польських соціал-демократів із соціаліс­тичною програмою для галицьких селян, їздив агітувати за свої ідеї у галицькі села та містечка, що спричинило конфлікти зі жандармами, старостами і судами.
Не відчувши з боку партії підтримки своїх орієнтацій на українську державність, В. Буд­зиновський на знак протесту “пішов у маси”, за що його 1 квітня 1896 року заарештували у Тернополі. Звільнений після двотижневого голодування, він зустрівся з гімназійним товаришем Осипом Маковеєм, який запропонував йому приїхати до Чернівців редагу­вати газету “Праця” (до речі, саме тут у 1897 р., завдяки В. Будзиновському, опубліковані перші новели Василя Стефаника).
У 1898 році він повернувся до Львова. Коли серед радикалів відбувся розкол, перейшов до Національно-демократичної партії. У ній В. Будзиновський, за його словами, “працював із думкою: 1) щоби підірвати у народі австрофільство і пошану перед династією Габсбургів; 2) щоби у народі спопуляризувати ідею власної державності; 3) щоби викликати земельний страйк”. Ідею страйку В. Будзиновський пропагував на конгресі партії у 1901 році. Тоді прийняли рішення підготувати такий страйк.
Незабаром страйки охопили майже всю Східну Галичину. У них взяли участь близько 100 тисяч сільськогосподарських робітників. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, скорочення трудового дня, забезпечення роботою взимку, скасування штрафів тощо. Трудовий люд наполегливо домагався виконання своїх вимог. В. Будзиновський був задоволений: його ідеї здобували широке практичне втілення.
1907 року В. Будзиновського обрали послом до австрійського парламенту. 22 травня того ж року він виголосив у парламенті найбільшу промову проти Австрії та Габсбургів, “яка у друку мала 77 шпальт”.
Коли у вересні 1914 р. Львів зайняли російські війська гене­рала О. Брусилова, для української інтелігенції почалися чорні дні. В. Будзиновський опинився у Відні, де редагував офіційну газету та став од­ним із організаторів “Союзу виз­волення України”.
Доречно зазначити, що увійти в світ літератури В. Будзиновський уперше спробував у 1897 році. Тоді вийшли з друку дві збірки прози соціально-побутової тематики – “Оповідання” і “Як чоловік зійшов на пана”. Друга спроба прилучитися до красного письменства була значно успішною. Навіть простий перелік книг й історичних повістей і оповідань свідчить про велику працьовитість та непересічний літературний хист В. Будзиновського: “Осаул Підкови”, “Під одну булаву” (обидві – 1920). “Кров за кров” (1922), “До віри батьків” (1924), “Волю бути козачкою” (1926), “Опришок та інші оповідання”, “Пригоди запорозьких скитальців”, “Кожух не на мене”, “Не будь звіром” (усі – 1927), “Міщан­ка” (1928), “Перед бурею” (1930), “Шляхетське право” і “Гримить” (обидві – 1934)… Переважну більшість творів, що склали ці збі­рки, опублікували українські часописи у США, канадські та бразилійські видання.
А ще з-під пера В. Будзиновського вийшла книга “Йшли діди на муки”. Тогочасна преса писала про це видання: “Щоб показати, якою була правдива наша бувальщина, автор подає історію нашої дер­жавної думки і вичислює її героїв та мучеників, почавши від розвалу княжої України аж до послідніх часів. Книжка ця повинна бути в кождій хаті”.
У 1994 році книжково-журнальне видавництво “Тернопіль” перевидало згадану працю (підготовка тексту – Ігоря Равліва й Михайла Чорнописького, останньому належить і вступна стаття та коментар).
Життя В’ячеслава Будзиновського склалося так, що один із його товаришів ще по об’єднанню “Молода муза”, уродженець Підгайців, письменник та літературознавець Михайло Рудницький мав усі підстави вигукнути: “Яка іронія долі! 30 літ писав Будзиновський книжки, призначені для якнайширшого загалу, відповідно до духовних потреб тих, які могли їх читати; писав просто, ясно, брав патріотичні сюжети…, а його читачі не могли дати хоч би найскромнішого прожитку. Довгими роками по війні майже вмирав з голоду, жив скромно, як аскет. Був занадто гордий, щоб прохати якоїсь посади у товаришів. Пробував жити з пера, а це в нас означало: “нужда”.
Коли з літами В. Будзиновського спіткала важка недуга, він продав увесь наклад книжок, що видав за власні кошти, і купив пасіку в горах. Там, посеред чарівної природи, хотів урятувати хворі легені. Ка­шель дедалі більше мучив його, а грошей, щоби займатися бджільництвом, незабаром забракло…
14 лютого 1935 року В’ячеслава Будзиновського не стало. Помер і похований він у Львові – місті, яке вважав рідним. “Навіть за короткий час перед його смертю, – пригадував поет і громадський діяч П. Карманський, життєвий шлях якого теж пов’язаний із Тернопіллям, – можна було бачити, як він був зайнятий шуканням. Шукав золото української душі, шукав красу нашого слова й пластику вислову…”.
Брати Будзиновського Роман та Орест Дзьобани віднайшли на 72-у полі Личаківського цвинтаря у Львові серед гробівців, які сплюндрували варвари, поблизу могили вченого і громадського діяча, випускника Бережанської гімназії Олександра Огоновського і родинний гробівець родини Будзиновських, де по­ховані сестра В’ячеслава Олена, батько Тит Будзиновський, брат Генрик, мати Ядвіга, брат Альфред.
Нині В’ячеслав Будзиновський повертається до нас. Повертається своїми повістями, оповіданнями, історичними й економічними працями, в яких пульсують мудрість мислі та чистота сподівань. Будемо сподіватися, що тепер В’ячеслав Будзиновський повертається назавжди.

Богдан МЕЛЬНИЧУК, Віктор КУЛИК