03.12.2024
19:49
Понад два роки тому і тепер
24-го лютого 2022 р., пригадую, рано-вранці переглядав спортивні сайти й на одному з них знайшов повідомлення, яке до спорту жодного стосунку не мало: росія напала на Україну. Це здавалося чимось нереальним, хоча повідомлення про концентрацію російських військ на кордоні надходили перед тим регулярно; ще 22 лютого американська влада, грунтуючись на розвідданих, цілком серйозно попередила Київ про початок повномасштабного наступу, що мав статися зовсім скоро.
Додатковим доказом було те, що очільник Китаю Сі Цзіньпін звернувся до путіна з проханням не розпочинати військові дії проти України до завершення Олімпіади-2022, що проходила у Пекіні. Друг Пу взяв до уваги прохання товариша Сі й розпочав вторгнення через 4 дні після того, як погас олімпійський вогонь в чаші Національного стадіону. Любитель дзю-до і хокею, якого одного разу після падіння під час «показушного» матчу кинулися піднімати на ноги майже обидва склади команд-учасниць (щоб, бува, не розсипалося «драгоценное тело»), так би мовити, довів вірність стародавньому правилу олімпіад, згідно з яким на час їхнього проведення війни не вели, або ж припиняли.
Зате потім вже він винагородив себе за цю відстрочку сповна (а тепер скрушно хитає головою – запізнився, починати війну треба було раніше). Нині з сумовитою усмішкою згадується інформація ведучого на одному з телеканалів у перший день вторгнення – мовляв, цивільним особам особливо непокоїтися немає потреби, росіяни зосередили свою увагу на військових об’єктах.
Вже невдовзі мешканці тихеньких і мальовничих до того Бучі, Ірпіня переконалися, наскільки захищеними є цивільні особи і що взагалі означає поняття «русский мир». Він виявився вельми різноманітним: від гротескного таскання побутової техніки (аж до унітазів) із жител українців – до моторошного видовища трупів зовсім непричетних до бойових людей просто на вулицях, або ж нашвидкуруч закопаних у імпровізованих ямах-могилах.
Від розповіді патріотичної бабусі, яка зумисне мало не до смерті обпоїла російських солдатів самогоном (очікувати, що ті відмовляться від гостинності, ніяк не можна було) – і до зображення розстріляної з великокаліберного кулемета автівки, в якій чітко можна було побачити вирвану щелепу з зубами когось із нещасних пасажирів. Чого-чого, а кривавого натуралізму внаслідок непроханого візиту «братьев» вистачало і вистачає з надлишком.
Ніхто в межах України не може бути певен, що одного дня (чи ночі) на його голову не впаде якийсь Shahed (допомога «дуже складної держави» Ірану невірним, які на цьому історичному етапі виявилися союзниками) чи щось із категорії балістики, на яку наразі недостатньо, або ж зовсім немає засобів.
Однак до всього цього поступово звикається – як звикається майже до щоденного сповіщення про чергових загиблих у страшному горнилі війни. Як звикається до траурних кортежів, під час проїзду яких багато містян клякають обабіч дороги на коліно; водії транспорту, що йде назустріч або в тому ж напрямку, зупиняються і виходять з кабін, а у салоні маршруток і тролейбусів западає мертва тиша. Звикається і попутно з полегшенням зітхається – війна наразі десь там далеко; Україна велика, може, до нас і не дійде. Дасть Бог, наші хлопці там, на сході, стримають цю лавину, яка загрожує смердючим гнійним потоком розтектися по Україні. І водночас (ну, будьмо щирими!) майже в кожного в голові думка: нехай стримують, але…хтось інший, а не я чи мої родичі.
А ще, може, союзники остаточно протруть очі та мізки й почнуть надавати нам допомогу озброєнням не так, як скупердяй дає гроші в борг – відвернувшись від прохача і ретельно відраховуючи банкноти, які дістає з кишені.
Десь на задвірках свідомості примостилася думка, що, може, у отого скнари є підстави для такої своєї скупості – адже не раз бувало, що те, що він давав нам, осідало в чиїхось впливових і хитрючих кишенях. Ну, і не без того, щоб отруйні дощі війни не викликали появи таких же отруйних грибочків: фальшивого волонтерства, непоодиноких (щоб не сказати – масових) випадків організації втечі за кордон ухилянтів від служби в армії, як і раптового чудодійного одужання призовників з доволі серйозними хронічними хворобами під час обстеження лікарськими комісіями у ТЦК.
Додайте до цього й той беззаперечний факт, що дедалі більше українців стали керуватися правилом «Після нас – хоч потоп» і нині залюбки їздять «підігрітими» спиртним чи «об довбаними» наркотиками, масово збивають людей (включно з маленькими дітьми у візочках) на пішохідних переходах та ще й взяли моду одразу ж «змитися» з місця пригоди.
Це все теж українство, яке неспроможна змінити навіть кривава війна…
