«Побути б на її місці…»

Потім їхні шляхи розійшлися. Марина залишилась удома, а Наталя виїхала в інше місто. Випадково зустрівшись, колишні подруги не могли наговоритися: розповідали про себе, про спільних знайомих, ділилися радощами і проблемами. Коли емоції від зустрічі трохи вляглись, увагу жінок привернула телепередача.

– Ой, Марино, дивись! – вигукнула Наталя, показуючи на екран телевізора, що гармонійно вписувався в інтер’єр закладу. – Це ж наша Алька!

– Справді, Аліна, – здивувалася Марина, й обидві подруги почали уважно стежити за тим, що відбувалося на екрані.

Аліна тепер – успішна жінка. Має чудову сім’ю, власний бізнес, а нещодавно отримала престижну премію в галузі літератури. Аля щасливо всміхалася. Її чоловік із гордістю та любов’ю дивився на дружину. Поряд бавилися діти. Марина, милуючись цією теплою картинкою, замріяно всміхалася.

– От живуть люди! – із заздрістю вигукнула Наталя, акцентуючи увагу подруги на розкішному будинку та дорогих прикрасах їхньої колишньої одногрупниці.

– Ну чому одним усе, а іншим – нічого?

Усмішка миттю сповзла з обличчя Марини:

– Ти що, Наталю? Ви ж приятелювали колись. Заздрість – гріх…

– Гріх не гріх, але я дуже хотіла б побути на її місці, – сказала жінка.

– Хотіла б… – задумливо промовила Марина і розповіла Наталі Алінину історію.

…Після закінчення університету Аля відразу вийшла заміж за Валерія, в котрого була закохана до безтями. Батьки допомогли молодому подружжю придбати однокімнатну квартиру. Аліна влаштувалася на роботу. Валерій розвивав свій невеличкий бізнес. Згодом сім’я переселилась у власний будинок. Здавалося, все було чудово, однак лелека вперто обминав їхню оселю. Аліна не втрачала надії завагітніти: лікувалася, їздила у спеціалізовані клініки. Та несподівано нове випробування увірвалося в її життя: важко захворів Валерій. Аля влаштувалася на другу роботу, щоб оплачувати лікування чоловіка. Поміж тим устигала готувати йому дієтичні страви, вишукувати все нових і нових спеціалістів, щоби допомогли її коханому. А мрії про вагітність відійшли на другий план.

Так минуло кілька років – і жінці вдалося відвоювати Валерія у смерті, повернути до повноцінного життя. Її підтримка та віра в успіх зробили диво. А потім іще одне диво сталося з Аліною – вона завагітніла. Тоді ж зателефонувала Марині, щоб поділитися радістю.

Життя потроху налагоджувалося. Аліна народила синочка Любчика. Хлопчик ріс здоровим і допитливим. Але на родину звалилася інша біда. Під час чергового медогляду Аліну приголомшили страшним діагнозом. У неї виявили онкозахворювання. Ще не отямившись від почутого, жінка кинулась за підтримкою до чоловіка й отримала ще один удар.

– А навіщо мені інвалідка? – спитав так байдуже, що від цього стало моторошно.

Усе для Аліни тієї миті втратило сенс. Як жити після такої зради? Як боротися за життя? А головне – навіщо?

Рятівною соломинкою для жінки став дзвінок Марини. Вона кинулась на допомогу подрузі. Підтримувала, сварила за те, що надумала здаватися хворобі, нагадувала про Любчика, якому потрібна мама. Далі була операція, курси хіміотерапії, боротьба за кожен день.

Валерій відвідав Аліну в лікарні лише раз. Затримався аж на п’ять хвилин. Та вона й це пережила. Повернувшись додому, зустріла на вулиці сусідку – тітку Нюсю.

– Тобі зараз не до того, – схвильовано мовила та, – але маєш знати, ти сильна… Алю, у Валерія – коханка.

Якби не такий сильний фізичний біль, то Аліна, напевне, померла б від душевного. А так вона просто заборонила собі відчувати.

Минали місяці. Жінка почала одужувати. Забрала від батьків Любчика. Увесь вільний час проводила із сином. Навіть думала вийти на роботу, щоби бути серед людей, хоча її фінансові витрати взяли на себе батьки. Допомагали в усьому. Не залишались осторонь близькі друзі, колеги по роботі. Лише Валерій підкидав усе нові й нові проблеми. Він вирішив позбутися хворої дружини…Але залишити собі будинок.

Аліна пережила розлучення, відверту зневагу чоловіка та його молодої коханки, поділ майна. Здавалося, що нещастям немає кінця-краю. І лише Марина їй уперто повторювала: «Все так не буде…» Одного разу вона навіть написала цю фразу в передпокої на дзеркалі помадою Аліни. А Любчик іще домалював квіточку.

…Марина замовкла. Хтось вимкнув звук у телевізора. Запанувала тиша. Лише Аліна усміхалася з екрана і, пригортаючи синочка, дивилася Наталі, здавалось, просто в душу.

– То як, – тихо запитала подругу Марина, – хочеш бути на її місці?..