Опівдні, на перетині Шептицького і Торговиці

Приблизно опівдні вулиця Шептицького вже була звично пожвавленою. Хтось прямував на ринок за покупками до свята; хтось повертався, вже навантажений ними.

Цю звичну атмосферу раптово розтинає звук поліцейської сирени. Однак цього разу автомобіль не летить на величезній швидкості, а ледь їде вулицею. Перш ніж здогадався, в чому справа, бачу, як чоловіки почали скидати головні убори, а декілька жінок стали навколішки на мокрий тротуар. Відразу здогадуюся, що поліцейська автівка очолює траурну процесію, маршрут якої вже до болю відомий: далі наліво на вулицю Торговиця, а потім – вгору до Микулинецького кладовища.

Через кілька машин після неї бачу чорне авто з бюро ритуальних послуг з написом ПОХОРОН на місці номерного знака, яке везе коричневу труну. Кавалькада автомобілів з синьо-жовтими і чорно-червоними прапорами налічувала добрих півтора десятка одиниць. Колона поволі повертає з Шептицького на Торговицю, а люди, які завмерли на місці, проводжають її поглядами. Вулиця знову набуває звичного вигляду. Втім викинути з голови думки про щойно побачене нагадування про жорстоку й криваву війну, яка триває в іншій частині України, вдається не одразу.

Найперше: що керувало тим, кого повезли до місця останнього пристановища в Пантеоні Героїв? Може, “Якщо не я, то хто?”? Може, “Треба ж комусь боронити країну”? А може, “Призвали – то я й пішов”? Ймовірно, ті, котрі скидали шапки й ставали навколішки, коли скорботний кортеж проїжджав повз них, усвідомлювали: своєю загибеллю невідомий воїн хоч на дещицю, але стримав ворожу мерзоту від того, щоб вона розтеклася отруйним гноєм по всій Україні. Він, мабуть, теж хотів нині готуватися до Святвечора й поринути у домашні клопоти, за якими, напевно, дуже сумував там, на війні. І хотів, можливо, співати того вечора зі своїми дітьми щедрівки. Однак жорстока доля вирішила інакше.

Люди ж, віддавши шану полеглому краянину, повертаються до своїх звичних справ. Дві «кумасі» доволі голосно обговорюють меню святкового столу; суб’єкт з припухлою фізіономією теж не зовсім тихо згадав “по матері” шофера автівки, яка його щойно оббризкала брудною водою; грайливі котики, шиншили і маленькі папуги в клітках нагадують, що у нас, на Тернопіллі, наразі відносний СПОКІЙ і МИР.

Того, хто в буквальному розумінні відчув на собі, що таке вогонь війни, саме в той час довозили до місця, де панує вічний спокій. І де тишу порушують лише моторошно часті звуки салютів за загиблими…

Ігор ДУДА