Не можу мовчати… Не в змозі забути…

Схід і Захід України ‒ разом.
Пантеон слави
 
Це було 7 серпня, в день святої Анни, в с. Лішня Кременецького району, але до сьогодні в моїх очах стоїть трагічно-печальна картина: матері і батьки в руках тримають, притискаючи до серця, портрети синів, які загинули на фронті тієї безглуздої війни, яку веде Росія проти нас, українців. Найближчий сусід, а не брат, з ким волею Всевишнього слід було б ділитися скибкою хліба, не може напитися крові дітей наших…
Цього дня до цілющого джерела святої Анни і до Храму-Пантеону з’їхалося майже з усієї України так багато людей, що, здавалося, до небокраю були вони.
Пантеон Слави збудований на пожертви людей, а задуманий і здійснений подвижницькою працею митрофорного протоієрея Андрія Любуня – людини безмежної любові до рідної землі. Це – не звичайний священик, а отець-воїн, отець-борець за правду, волю, щасливе життя в Україні.
У каплиці розміщені гранітні плити з іменами та прізвищами героїв України з Вінницької, Волинської, Рівненської, Тернопільської, Дніпропетровської, Житомирської, Хмельницької та Чернігівської областей.
На подвір’ї – фото з іменами Героїв Небесної сотні та бійців батальйону «Айдар» і Української добровольчої армії. Отож, 7 серпня 2018 року на цьому святому місці відбулася Всеукраїнська проща.
Туди з’їхались не тільки родичі полеглих у війні з російським агресором на сході України, а й учасники бойових дій, ті, хто повернувся додому живим. Біля одного з таких людей зупинилася, бо не могла пройти повз. В очах цього чоловіка бриніли сльози, в них було повно смутку і туги, мабуть, за полеглими побратимами. Військовий одяг, шеврони на рукавах, багато на грудях нагород і вираз обличчя свідчили, що ця людина воювала не один рік. Це був доброволець, який рік тому повернувся з війни. Живе він у селі Білокриниця…
Іду далі, фотографую згорьованих матерів, які притискають до грудей портрети синів, що віддали своє життя у боях з окупантом. Зупиняюсь біля високого, красивого, років п’ятдесяти чоловіка, знайомлюсь із ним. Це Анатолій Михайлович Горда – тато Анатолія Анатолійовича Горди, 1995 року народження. Село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.
У розмові довідуюсь, що Анатолій Горда загинув 14 червня 2014 року. В літаку ІЛ-76 їх було 49 – юних, повних бажання жити на своїй рідній землі, кохати, одружуватись, народжувати дітей, працювати на благо свого народу, аби Україна розцвітала, багатіла, бо має таких синів…
Через кілька днів після прощі в с. Лішня я одержала дуже цінну бандероль із спогадами про Анатолія Горду.
Подаю їх уривки:
Тато:
«Іду, сідаю і пишу. Мій син – загиблий в ІЛ-76. Хочу щось розповісти – і думки та переживання не вкладаються в слова. Народився він 7 липня, на Івана Купала, 1995 року. Коли підріс, то цікавим був хлопчиком, спортом займався, хотів бути військовим. Він у мене на машині їздив, то я навіть не згадаю, чи вчив його. Каже: «Тату, можна я поїду помию машину?» Я розумів, що він хоче покататись. Толя на цій машині навчив усіх хлопців їздити. А коли вже підріс, в років 16-17 пішов на бокс і зайняв перше місце в області. Навчився захищати себе і друзів. Я тільки одне просив, щоб він не зловживав своїми силами. Дуже хотів мотоцикла. І я купив йому мінського на два кільця, виточив на три, додав потужності. Коли хлопці збирались на гонки, Толя був першим. Він завжди був першим.
Якось були в нас жнива. Я на комбайні, а Толик на ГАЗ-53 зерно возив, йому тоді було років 13-14, до руля ще не дуже діставав, так він пластикові пляшки підкладав, а чоловіки кажуть: «Горда косить, а машина сама їздить».
В голові не вкладається, як таке могло статися…»
Старша на 9 років за Анатолія сестра Азоля згадує:
«Той ранок 14 червня 2014 року не забуду ніколи. Коли мама увімкнула телевізор, почула, як сказали, що терористи збили літак з дніпропетровськими десантниками 25-ї бригади. Ми почали телефонувати, куди тільки можна було, а потім поїхали до смт Гвардійське, де побачили в списках ім’я Анатолія Горди. Ніхто не вижив. В голові все затьмарилось, і сонце зайшло за хмари. Нічого не пам’ятаючи і не розуміючи, ми повернулись додому. Що робити і як далі бути, ніхто не знав. З відчуттям паралізованого тіла ми живемо й досі. Щоб ніхто не бачив, плачемо по закутках… 42 дні чекали, коли повернуть 49 тіл додому. Поховання відбулося в селі Новоолександрівка 26 липня 2014 р.
Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно)».
Мама:
«Змалку любив рибалити. До якого ставу не прийшов би, обов’язково принесе улов. Ми його Телесиком дражнили. Якось пішов на риболовлю зі своїм собачкою. Звечора наварив каші, рано піднявся, і пішли.
Приходжу до нього, бо довго не повертався додому, а Толя злий: риба не ловиться та ще й собачка з’їв кашу. Кричить на нього, а потім як замахнеться ногою, я аж очі заплющила, думала, вдарить песика. А Толя його легенько притиснув до землі і каже: «Ти нащо з’їв мою манку?»
Серце Толика було добре та тепле. Ніколи не ображав тварин.
Я його відвела до школи бальних танців. Довгенько ходив, дуже подобалось. Виступав в районі, області, в м. Дніпрі.
…Як зберуться хлопці зі своїми мотоциклами біля двору або в дворі. Які хочеш: і великі, і малі… Кожен зі своїм, щось заглядають, крутять, миють… Я розсерджусь, крикну на них: «В дворі нічого не робиться, а вони сидять біля заліза!» Хлопці швиденько схопляться хто за що: один за віник, другий бур’ян смикає… Все зробили, аби я не кричала на Толика, та й продовжують далі майструвати своїх «коней».
Мій син був душею компанії, веселий, легко знаходив спільну мову будь з ким, чи то дитина, чи дорослий.
Сам вступив до технікуму, сам пішов до автошколи, щоб отримати водійське посвідчення, на жаль, так і не отримав…»
Сестра Азоля:
«Зі словами мами «вас двоє» я живу і досі, до цього часу, а може, не живу, а тлію, бо в мене немає найріднішого шматочка, другої половинки, немає нікого. Немає того, з ким мріяли жити в одному будинку і виховувати племінників, вечеряти разом та їздити відпочивати. Я сама в цьому великому світі. Таке враження, що я стала неповноцінною, відрізали шматок мого тіла, не відчуваю серця… Вбили разом з братом і мене!»
Літак підбито, морок всюди,
Вогненний птах палахкотить,
Летять у Вічність мужні люди,
Не повернути, не спинить.
 
Наш юний воїн клятві вірний.
Куди ж так швидко? Жити б ще…
В безсмертя він летить, в безсмертя,
А тіло пломенем пече.
 
Смерть, що скосила їх, російська
Безпутньо-путінська бридка,
Нещадний постріл той здійсненний
Зробила нелюда рука.
 
І брата ми не хочемо такого,
І злочини болючі їх й тяжкі
Ми не пробачимо ніколи,
Бо зламані лишилися в нас долі.
 
Своїм життям оберігали Батьківщину.
Яскравий приклад мужніх козаків!
В бою загинули за неньку Україну –
Ми не забудемо ніколи тих славних юнаків.
 
Століттями вартують волю
Діди-кургани у степах.
Над ними наш вкраїнський птах
Горить…
Летить журавлик білий у безвість-край
В країну Ірій.
Вічна слава героям, які боронили свободу і незалежність України!
О.В. ПАНАЩЕНКО,
 учитель середньої школи,
в якій навчався Анатолій
 
Коли просвітяни Кременеччини прощалися із батьком Героя України, до нас підійшов чоловік у чорній вишиванці. Він тримав портрет загиблого сина. Почувши нашу розмову, сказав: «Я народився в Рязанській області, живу у Дніпрі. Мій син Ніконов Павло загинув за Україну. Я буду продовжувати його справу, боротимусь до кінця свого життя з ворогами українського народу. Свою рідну мову – російську – хочу забути якнайшвидше і назавжди, бо вона мене пече…»
Минуть роки. Загояться болючі рани. А Пантеон Слави нагадуватиме прийдешнім поколінням, якою дорогою ціною здобуто волю і незалежність України.
 
Лілія СЛЕДЗІНСЬКА,
голова Кременецького РО товариства
 «Просвіта» імені Тараса Шевченка