«Нас здали «свої»

Зранку 12 червня 2016 року командир батальйону «Київ-1» Євген Дейдей і начмедслужби «Правого сектору» Яна Зінкевич повідомили, що вночі внаслідок масованого обстрілу сил АТО, які закріпилися на шахті «Бутівка»,  загинули четверо українських добровольців. Цю інформацію підтвердили волонтери та журналісти. Під час обстрілу, за їхньою інформацією, отримали поранення 20 добровольців з ДУК «Правий сектор» і батальйону «Айдар». Це було два роки тому… Пам’ятаємо…
«Хлопці вийшли на завдання в ніч на 12 червня. Збиралися розвідати район селища Спартак, що біля Донецька, і захопити «язика». Та щойно розташувалися біля шахти «Бутівка» неподалік Авдіївки, як російські бойовики розпочали обстріл. Кремлівські найманці били по нас артилерією 152 калібру. Перекриття будівлі завалилось. Усе відбувалося, наче в страшному сні. А наша артилерія, яка мала би підтримати «вогнем», мовчала. Ніхто не дав наказу. Всі спостерігали, як знищували бійців ДУК «Правий сектор», – розказав начальник штабу ДУК ПС друг «Кулібін», який на той час був командиром окремої тактичної групи імені капітана Воловика.
Офіційна відповідь згодом «вбила» ще більше: «Правий сектор» – це неофіційна структура, і її наявності на лінії розмежування ми не підтверджуємо. Якщо вони й присутні десь, то перебувають там незаконно і це ні з ким не узгоджено», – заявив на прес-конференції в Антикризовому медіа-центрі в Краматорську представник прес-центру штабу АТО Сергій Жмурко.
«І це тоді, коли четверо бійців «ПС» убито… «Ярік», «Док», «Легат», «Гуцул»… Хлопці були з різних областей України: Донецької, Івано-Франківської, Хмельницької, Київської. Ще семеро отримали поранення… Ця ніч стала жахіттям мого життя», – продовжив друг «Кулібін».
Інна Жолудь, дружина бійця з позивним «Жолудь», який вижив, у ці дні перебувала на базі добровольців, звідки вони виходили на завдання, поділилися спогадами:
«Зранку 12 червня в кімнату до мене зайшов боєць «Бабай». Його обличчя виказувало біль, очі – червоні. Він постійно повторював: «Немає вже хлопчиків моїх, моїх хлопчиків немає». У кімнаті була моя мама. Ми спочатку подумали, що це – жарт, і навіть обізвали «Бабая» ідіотом. Тоді він розповів про загибель хлопців. Я все-одно не повірила, вийшла в їдальню, дивлюся, а бійці – сумні, заплакані, ніхто не розмовляє, всіх охопив відчай.
Потім приїхала машина, в якій привезли поранених, тіла вбитих. Вона вся була в крові, і її стали заливати перекисом водню, аби хоч частково змити кров. А ще пізніше привезли речі вбитих хлопців. Берці були розірвані, в крові. Спорядження пошматоване осколками. Коли все це розкладали на асфальті, плакали навіть командири».
А ось що розповідав про ці події боєць із позивним «Сирота». Його зачепило осколками, проте поранення були не смертельними.
«Ми прийшли в шахту, – розпочав боєць. – До початку операції ще залишався час, тож вирішили випити чаю. Поки обговорювали деталі, прилетів перший снаряд, другий… А тоді почалося!
Шахта обвалилася. Кругом все гуділо, вибухало… Потемніло від диму і пилюки. Всі кричали, намагалися кудись втекти, сховатися. Потім мене контузило. Через декілька секунд отямився, але далі все – як у тумані: вихід із шахти, атака росіян, госпіталь…
Тепер я – командир одного з бойових підрозділів ДУК. Коли моїх хлопців накривають артилерією, я зразу пригадую події дворічної давнини, загиблих побратимів і починаю хвилюватися за своїх, думаю, як їх вберегти».
Ділиться своїми спогадами і боєць з позивним «Гром». Він на війні від самого її початку. В 2014 році вперше дивом вижив, коли воював ще у ЗСУ. Після цього вступив у добровольчий батальйон. І знову йому довелося пережити пекло.
«Близько 19 год. я з побратимами «Гуцулом» і «Числом» прийшов із сусідньої позиції «Маска» до шахти «Бутівка», – повідомив «Гром». – Туди підтягувалася вся група, яка мала йти на завдання. Перших два снаряди лягли біля нас і змусили заховатися в шахті. Ми опинилися в пастці, самі цього не відаючи. Третій поцілив у дах будівлі і знеструмив її. Ще два розбили стіну, і нас всіх накрило вибуховою хвилею, осколками. Бетонні підпори, які тримали будівлю, завалилися, і під цими завалами опинилися деякі наші побратими.
Я побачив пораненого «Сироту». Осколок поцілив у голову, він присів і охопив її руками. Далі – темінь, страшна пилюка, крики. Особливо насторожував свист чергового снаряда. Від нього кров леденіла. Оскільки такі обстріли для мене були не вперше, то я автоматично відкрив рота, щоб не контузило. Адже навушників у нас не було.
Все, що там відбувалося, змусило нас спочатку залізти в підвали шахти, адже ми розуміли, що стіни будівлі нас не захистять. Як тільки обстріл артилерії завершився, ми почали вибратися з шахти. Одні витягували поранених, інші ще відстрілювалися.
Друг «Дракон» лежав у коридорі, завалений каміннями. У темноті ми наступали на нього, проте й гадки не мали, що він там. Він же, обезсилений і знекровлений, не міг голосно покликати на допомогу. Лише згодом почули його, витягли з-під завалів і разом з іншими важкопораненими завантажили на БМП.
Із побратимом «Жолудем» і ще кількома хлопцями, які могли самі пересуватися, несли зброю. Я мав 5 автоматів. І нам ще треба було відстрілюватися. Запам’яталося, що командир позиції Збройних сил України заборонив використовувати техніку, щоб вивезти наших хлопців. Не знаю, чому так! Хтось навіть гукнув до нього: «А що, ми хіба не одну державу захищаємо?!» Тоді один із його бійців з дивним позивним «Ленін» порушив наказ і сів за кермо машини. Завдяки його подвигу наших важкопоранених доправили до безпечного місця. Інші бійці ЗСУ допомагали відкопувати тіла  вбитих побратимів.
Приїхав командир нашого підрозділу «Кулібін» з побратимом «Шилом». Мені запропонували їхати в госпіталь, та я відмовився, адже хотів дізнатися, кого вбило. Згодом привезли чотири тіла в пакетах і поклали біля будинку. Я підійшов і побачив в одному з них до болю знайомі берці, які носив мій друг «Гуцул». Далі мене просто психологічно розірвало…
Найтрагічніше в цій історії, що нас здали «свої». Хтось попередив росіян, що «Правий сектор» буде поблизу шахти «Бутівка». Окупанти завжди обстрілювали нас, проте ніколи не гатили так прицільно і з такої важкої артилерії. Хтось точно навів на бійців-добровольців. А ми дивуємося сепаратистам зі Сходу».
Михайло УХМАН