“На щиті”: Тернопільщина провела в останній шлях Героїв

Герої не вмирають!

«…На відстані чекання і дзвінка…

Живуть два серця…Матері і сина…»

На той дзвінок чекав він ніби вік

Він голосу не чув її більш тижня…

Давно дорослий…Справжній чоловік…

А мама кличе «Мій синулька»…Ніжно…

Його позиції на лінії вогню…

Та скаже їй: «Усе у мене добре…

Ти не хвилюйся, мамо… Без зв’язку…

Сама ти як? І як твоє здоров’я..?»

Про смерть не скаже мамі…Про слова…

Що побратим шепнув йому в останнє:

«Так жити хочу…Братику… Життя…»

Й затихне…Задивившись в небо раннє…

Емоції вгамує…Та не біль…

Хоч мама все давно вже розуміє…

За рік посивів… «Хлопчик милий мій…»

Війна не красить….Забирає сили…

Вона промовчить…Хай не знає він,

Що довга тиша серце виїдає…

Що весь тягар несе вона із ним…

І подумки його благословляє

Ці телефонні, наче мить, дзвінки…

Сльозу змахнувши…Як вона радіє…

Його плюси…У месенджер… Живий…

Жива й вона…Як віра і надія…

…На відстані чекання і дзвінка…

Живуть два серця…Матері і сина…

Їх розлучила проклята війна..

Храни їх Бог… І дай їм, Боже, сили…

Лариса Юсковець

 

Остання дорога… дорога на позицію

19 жовтня жителі Бучацької та Підгаєцької громад віддали останню шану, військовослужбовцю, водію гірсько-штурмової роти військової частини А****, уродженцю с. Бариш на Бучаччині, мешканцю м. Підгайці Степану Богдановичу Печінці (1982 р.н.), який загинув 14 жовтня виконуючи бойове завдання у районі населеного пункту Рай-Олександрівка Краматорського району Донецької області, внаслідок удару ворожого FPV-дрона.

Світлої пам’яті Степан «був призваний на військову службу по мобілізації 1 березня 2022 року. З перших днів служби мужньо боронив Україну на найскладніших ділянках фронту. За проявлену мужність і героїзм нагороджений: орденом «За мужність» І ступеня, відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест», нагрудним знаком командира батальйону, відзнаками Міністерства оборони України «За поранення (легке)». Під час служби отримав 6 бойових поранень внаслідок обстрілів ворога в районах населених пунктів Білогорівка та Берестове. Незважаючи на поранення, щоразу повертався до побратимів, продовжуючи боротьбу за Україну…», – повідомили у Підгаєцькій міській раді.

Про загибель захисника повідомив отець Ігор Табачак: «У серпні він пережив втрату матері Марії, а ще шість днів тому були на зв’язку… Не віриться… Що війна забрала Тебе, Степане. Скільки шляхів і доріг ти проїхав її нелегкими шляхами під вогнем і обстрілами. І у вівторок одна з них стала останньою. Дорога на позицію».

Леся Стасів-Мацишин присвятила воїну віршовані рядки:

…Рідне село і дім…

Люди в чорному,  вінки  і квіти…

Він так хотів прийти сюди живим,

А вже везуть Степана хоронити…

Душа його прямує вже до Бога.

Хлопця везуть, а він прийти хотів…

Останній путь до рідного порога…

Поховали захисника у Підгайцях.

Щиро співчуваємо дружині Світлані, дітям – Марії та Юрію, рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і шана Герою!

 

Серце перестало битися у лікарні

19 жовтня жителі Тернопільської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця м. Тернопіль, солдата Петра Миколайовича Криницького, серце якого перестало битися 16 жовтня під час перебування на лікуванні у Тернополі.

Світлої пам’яті Петро

Поховали захисника на Пантеоні Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

«Народився у найбагатодітнішій родині у селі…»

20 жовтня жителі Великодедеркальської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, стрільця-снайпера 1-го штурмового відділення 3-го штурмового взводу 4-ї штурмової роти 2-го штурмового батальйону військової частини А****, уродженця села Великі Загайці, що на Шумщині, солдата Руслана Васильовича СЕРГЕЄВА (22. 12. 1989 р.н.), який загинув 20 вересня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Нове Шахове Покровського району Донецької області.

«Народився Руслан у найбагатодітнішій родині у селі. У подружжя Валентини та Василя Сергеєвих було 11 синів та доньок. Одну дитину подружжя втратило. Руслан – із двійнят із сестрою Людмилою, яка зараз проживає у Кутах. Був одружений. Підростає донечка Сніжана. У рідне село навідувався рідко. Останнім часом проживав на Дніпропетровщині, неподалік від старшої сестри. Працював трактористом-комбайнером. Чоловіка мобілізували до лав ЗСУ у квітні цього року.

– Працьовитий, спокійний, завжди приходив на поміч близьким, каже про військовослужбовця староста Олег Кадлубенко. – А ще – добрий, ввічливий, ніколи ні з ким не конфліктував.

Як розповідає сусідка загиблого воїна Роксолана, Руслан був старшим від неї на декілька років. У їхній вуличній компанії було близько п’ятнадцяти дітей. Усі були дружними, разом гралися. Руслан любив пожартувати, посміятися…» –  написала журналістка газети «Новини Шумщини» Мар’яна Паращинець.

Поховали захисника у родинному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

Загинув рятуючи свого побратима 

22 жовтня жителі Тернопільської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, розвідника, оператора розвідувального відділення розвідувального взводу військової частини А**** мешканця м. Тернопіль, солдата Кирила Юрійовича ДМИТРІЄВА (28. 09. 2000 р.н.), який загинув 18 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мар’ївка Синельниківського району Дніпропетровcької області.

Світлої пам’яті Кирило у 2017 р. закінчив тернопільську ЗОШ  №19, згодом  навчався на різьбяра по дереву. Він був доброзичливим,любив подорожувати, цікавився астрономією, геологією. Влітку 2025 року він став до лав Збройних Сил. Побратими та друзі Кирила кажуть, що завжди пам’ятатимуть все те хороше, чого він їх навчив. Він був спокійним, справедливим і притягував людей своєю неймовірною енергією.

Молодий воїн залишив у вічному смутку з маму Олену, яка працювала актрисою Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки. На сторінці театру згадали, що Кирил загинув рятуючи свого побратима і висловили співчуття своїй колезі.

Кирилу та всім полеглим захисникам Ольга Шелеп у соцмережі присвятила віршовані рядки:

…Ви прагнули перемогти дику орду…

І Перемогу разом святкувати!

І обійняти Маму дорогу,

Всіх рідних…Будувати і кохати…

Поховали захисника на Пантеоні Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

16 місяців надій та сподівань

22 жовтня жителі Купчинецької громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, 79-ї бригади військової частини А****, мешканця села Яструбове, що на Козівщині Віталія Олеговича КРАВЧУКА (4. 11. 1997 р.н.), який загинув 30 червня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі села Парасковіївка Покровського району Донецької області.

Світлої пам’яті Віталій тривалий час вважався зниклим безвісти. Мати з сестрою Галиною розшукували, молилися, сподівалася, що може живий…, але, на жаль воїн повернувся «на щиті».

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і шана Герою!

Добровільно став на захист України

22 жовтня жителі Козівської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, уродженця села Кальне, мешканця Козови Василя Петровича БРИКА (23. 09. 1973 р.н.), серце якого перестало битися 20 жовтня.

Світлої пам’яті Василь «навчався у Козівській ЗОШ №2. Після школи проходив строкову службу, після її завершення поїхав на заробітки за кордон. З початком повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. Боронив її незалежність та територіальну цілісність у складі 68-ї окремої єгерської бригади. Під час служби отримав поранення, проходив лікування, отримав групу інвалідності. 20 жовтня у віці 52 років обірвалося життя захисника. Світла пам’ять про Василя назавжди залишиться в серцях рідних, близьких, побратимів та всіх, хто його знав і любив…», – повідомили у Козівській селищній раді.

Поховали захисника у Козовій.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

Загинув під час виконання бойового завдання

22 жовтня жителі Склатської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, уродженця м. Скалат, мешканця села Панасівка, що на Підволочищині Романа Євгеновича БАРАНОВСЬКОГО (31. 08. 1980 р.н.), який загинув 16 жовтня під час виконання бойового завдання.

Рідні та близькі згадують, що світлої пам’яті Роман був добрим, щирим, працьовитим чоловіком, хорошим сім’янином, любив рибалити, багатьом допомагав.

«В скорботі схиляємо голову, біль, сум, сльози… немає слів, щоб підтримати матір, підтримати дружину Оленку з маленькими діточками… Боже, дай їм сили перенести тут велику біль втрати…» – написала у соцмережі Марія Барановська.

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

Півтора роки вважався зниклим безвісти

23 жовтня жителі Тернопільської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, уродженця м. Артемівськ (нині – Бахмут) Бахмутського району Донецької області, мешканця м. Тернопіль, солдата Михайла Ігоровича РВАЧОВА (9. 10. 1993 р.н.), який загинув 8 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Часів Яр Бахмутського району на Донеччині.

Як написав інтренет-портал «Файне місто», світлої пам’яті «Михайло та його родина родом з Донеччини. Сім’я виїхала із зони бойових дій з початком повномасштабного вторгнення. Одразу після того як Михайло евакуював свою дружину та її батьків і своїх батьків з Бахмута, він став до лав ЗСУ в 2022 р. і майже два роки захищав нашу країну. Служив у стрілецькому батальйоні. Загинув, як розповіли рідні, від прямого влучання зовсім неподалік свого дому.

Ще 7 квітня він виходив на зв’язок, а 15 квітня 2024 сім’я отримала звістку про ймовірну смерть Михайла. Тіло воїна повернули в межах обміну тілами полеглих. Лише нещодавно ДНК-аналіз підтвердив, що тіло належало йому. У Михайла залишились мати Анастасія, батько Ігор, старший брат та дружина Анастасія».

Дружина Михайла Анастасія журналістам «Файного міста» розповіла: «Він був дуже світлою і чуйною людиною. Мав хороше почуття гумору і багато допомагав людям, іноді навіть на шкоду собі, але все одно не дивився на ніяку вигоду. Як тільки почалася війна він сказав мені: «Я буду спокійний коли ти будеш в безпеці». Він допоміг мені виїхати у Фінляндію, та вивіз моїх батьків, у мого тата хвороба Альцгеймера. Потім подбав про своїх батьків і евакуював їх з Бахмута. Уже з Тернополя він пішов служити в армію. Ми одружилися в 2021 р., а 2022 нас спіткала війна. Майже два роки служив, а в квітні 2024 року пропав… Його командир одразу сказав нам, шукати «На щиті», бо навіть тіла не вдалося відшукати. Тільки велика воронка на місці влучання».

Поховали захисника на Пантеоні Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

Повернувся в Україну, щоби стати на захист рідної землі

24 жовтня жителі Лановецької громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця села Вербовець Сергія Анатолійовича ЗИСКА (19. 10. 1991 р.н.), який загинув 17 січня 2024 р. під час виконання бойового завдання поблизу с. Вербове Пологівського району Запорізької області.

Світлої пам’яті Сергія знайомі та близькі згадують як доброзичливого, щирого, працьовитого, позитивно налаштованого чоловіка. «До початку війни працював за кордоном, але після повномасштабного вторгнення повернувся в Україну, щоби стати на захист рідної землі. З січня 2024 року вважався зниклим безвісти. Та, на превеликий жаль, стало відомо, що відданий військовій присязі на вірність українському народові, 32-річний Сергій Зиско загинув на полі бою», –повідомили у Лановецькій міській раді. Після зникнення рідні Сергія розшукували, сподіваючис, що живий, але…

Воїн залишив у вічному смутку батьків, брата…

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

Поховали на Черкащині

24 жовтня жителі Борщівської та Монастирищенської громад віддали останню шану військовослужбовцю, старшому бойовому медику роти вогневої підтримки 1-го батальйону територіальної оборони уродженцю м. Монастирище Уманського району Черкаської області, мешканцю м. Борщів, сержанту Андрію Пилиповичу ПАСТУШЕНКУ (12. 12. 1994 р.н.), який загинув в наслідок ворожого удару БпЛА 14 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Дмитрівка Охтирського району Сумської області.

Світлої пам’яті Андрій «народився у родині Галини Якимівни та Пилипа Мифодійовича. Згодом родина переїхала на малу батьківщину Андрійкових батьків у село Хейлове (раніше – село Петрівка).  Мав сестричку Людмилу та брата Петра. Після закінчення 9-го класу, у 2010 році, наш Герой вступив у один із технікумів. Закінчивши один із технікумів м. Києва, де здобув спеціальність інженера-механіка. Влаштувався на роботу у компанію «Doosan» (нині – «Develon»), яка є дистриб’ютором південнокорейської дорожньо-будівельної техніки в Україні та паралельно вступив на заочне навчання до університету. Завжди був щирий, привітний, доброзичливий, справедливий.  колег. Тож, згодом, у 2016 р. нашого Захисника було призначено директором компанії «Doosan» Західного регіону (місто Тернопіль). Тернопільщина зустріла нашого Героя з любов’ю та щирістю. Адже саме там Андрій зустрів кохану Олену, саме там вони у 2018 р. одружились і там вперше взяли на руки свого сина Дмитрика.

З початком повномасштабної війни наш хоробрий земляк добровільно приєднався до ЗСУ та з 26 лютого 2022 р. був офіційно прийнятий на військову службу. Служив у 105-й окремій бригаді територіальної оборони спочатку на Донецькому напрямку, у місті Спірному біля Соледару, а далі – переведений на Сумщину. За звитягу та хоробрість був удостоєний високої відзнаки головнокомандувача ЗСУ – «Золотий Хрест», а також нагрудним знаком «Ветеран війни», медаллю «За службу в Україні» Тернопільської ОДА, почесною нагородою Сил Територіальної Оборони ЗСУ. Понад три роки у холод, спеку, дощ, сніг, йшов у пекло війни рятувати життя… Мріяв, що повернеться додому з Перемогою… Що буде бачити, як росте його син у вільній, суверенній, демократичній Україні…», – повідомили у Монастирищинській міській раді.

«Висловлюємо щирі співчуття нашій колезі – фахівчині із ветеранського супроводу Борщівської громади Олені Пастушенко, дружині загиблого, – а також усій родині, друзям і побратимам Героя. Нехай Господь дарує Андрієві вічний спокій, а рідним – сили пережити цю невимовну втрату. Особливу підтримку хочемо висловити їхньому неповнолітньому сину –  хай він відчуває опору родини, друзів і тих, хто поруч, навіть у цю тяжку годину», – йдеться в повідомленні «Ветеранського простору – Тернопільщина».

Поховали захисника у селі Хейлове на Черкащині.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять, честь і слава Герою!

 

Майже рік вважався зниклим безвісти

24 жовтня жителі Тернопільської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, навідника гранатометного відділення взводу вогневої підтримки аеромобільної роти військової частини А****, мешканця м. Тернопіль, солдата Юрія Володимировича РАДКОВСЬКОГО (4. 05. 1983 р.н.), який загинув 2 листопада 2024 р. під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Антонівка Покровського району Донецької області.

Світлої пам’яті Юрій «Здобув освіту радіотехніка, любив музику, працював на різних роботах. 4 вересня 2024 р. був мобілізований до армії й розпочав службу навідником граманатометного відділення із позивним «Тон». Він обрав цей позивний, бо працював деякий час на «Радіо Тон».

Після 2 листопада 2024 р. Юрій перестав виходити на зв’язок і майже рік вважався зниклим безвісти… Його тіло повернулося в Україну в межах обміну тілами шести тисяч полеглих захисників у червні 2025 року. Лише нещодавно експертиза підтвердила, що тіло належало Юрію Радковському. За Юрієм сумуватиме мати Оксана, брат Володимир та вся родина». – пише «Файне місто».

Мати Юрія Оксана розповіла журналістці «Файного міста»: Юра був добрим та слухняним, був спокійним та ввічливим. Це скажуть всі люди, а не лише я, його мама. Ми жили вдвох, бо мій чоловік помер ше раніше і я була з ним спокійна. Він добре вчився, сам здобув диплом на державному начанні. Я їздила до нього в Рівне на полігон коли він проходив навчання. Потім вже був поганий зв’язок. Я довго чекала і вірила, що можливо його хоч у полоні тримають. Але його така доля спіткала…».

Поховали захисника на Пантеоні Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і шана Герою!

 

Загинув на Запоріжчині

24 жовтня жителі Зборівської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця села Присівці, старшого солдата Івана Івановича КАВЕЦЬКОГО (24. 03. 1975 р.н.), який загинув 15 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу села Новогригорівка Запорізької області.

Світлої пам’яті Іван «Був вірним присязі, мужнім воїном і щирим патріотом. Його подвиг назавжди залишиться у пам’яті громади, у серцях усіх, хто його знав і шанував….» – повідомили у Зборівській міській раді.

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

Жострока війна забрала у дітей батька…

24 жовтня жителі Саранчуківської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця 105-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, уродженця села Рибники, що на Бережанщині, головного сержанта Василя Миколайовича ГУЛУ (10. 01. 1987 р.н.), який загинув 14 жовтня внаслідок артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання поблизу села Дмитрівка Охтирського району Сумської області.

Світлої пам’яті Василь «Був призваний на військову службу під час мобілізації 21 листопада 2023 року… 38-річний воїн загинув на Сумщині.  Жострока війна забрала у дітей батька, у дружини – чоловіка, у родини – брата…», – повідомили у Саранчуківській сільській територіальній громаді.

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і слава Герою!

 

«На долю чоловіка випали тяжкі випробування…»

24 жовтня жителі Козівської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, мешканця Козови Віталія Петровича САНІЦЬКОГО (10. 05. 1982 р.н.), серце якого перестало битися 23 жовтня під час тривалого лікування важкого захворювання.

Світлої пам’яті Василь «навчався у Козівській ЗОШ №1 та Козівській гімназії ім. В. Герети. Після закінчення школи продовжив здобувати освіту у Тернопільському національному економічному університеті та Тернопільському кооперативному фаховому коледжі. Все життя був працьовитим чоловіком, їздив на заробітки за кордон. У 2015 році одружився, у подружжя народилася дочка. На долю чоловіка випали тяжкі випробування – у 2020-му він втратив доньку, згодом пішла з життя його матір. На початку повномасштабного вторгнення Віталій вступив до лав ЗСУ. Під час служби отримав важку контузію. Проходив тривале лікування, отримав групу інвалідності. 23 жовтня внаслідок важкого захворювання обірвалося життя Захисника. Віталій був люблячим сином і братом, добрим другом та вірним побратимом. У покійного залишилися батько та сестра…», – повідомили у Козівській селищній раді.

Поховали захисника у Козовій.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і шана Герою!