Людмила КІРИК-РАДОМСЬКА: "Не досить лиш хреста носити, з хрестом у серці треба жити…"

До 1030-річчя Хрещення Русі
12 червня  відомій у нашому краї поетесі Людмилі Кірик-Радомській мало би виповнитися 70 років. Але душа її сріблястим птахом понеслася у зоряну купіль. Пані Людмила працювала лікарем в Тернопільській міській лікарні №2, видала шість книг. Разом з чоловіком, Василем Кіриком, який тривалий час очолював обласне управління юстиції, народили  та виховали двох дочок – Оксану та Лесю. 
Оглядаючись на життєву і творчу дорогу Людмили Кірик-Радомської ще і ще раз перечитуючи її вірші, вкотре пересвідчуєшся, що істинні митці, із Божою іскрою в серці, усе знають наперед, усе відображають у слові, терпляче роблять святу свою справу. Єдине подивовує у долі Людмили Августинівни: чому саме їй було Всевишнім нароковано стільки болю і терпіння, чому саме їй судилася така трагічна і болюча дорога життя, чому саме її Бог вів такою страдною дорогою випробовувань? Чому? Відповідь, очевидно, треба шукати у її віршах. Бо ще у минулому столітті сказав видатний поет Петро Карманський: «Все пусте – святий лиш біль людський». І це – істинна правда.
Останніх тридцять років життя Людмила Августинівна боролася із болем тіла, майже десять із них – була прикутою до ліжка. Вісім років болю душі за втраченою донечкою Оксаною, яка згоріла у юних 26… Усе це вона пережила, а її біль запікся словами на білих аркушах паперу, перелившись у збірки.
Письменниця Людмила Кірик-Радомська за своє коротке життя випустила у світ шість книжок. Зокрема, збірки поезій «Неспокій» (1991 р.), «Наодинці з собою» (1999 р.), історичний роман у віршах у двох книгах «Химерна доля» (1994 – 1999 р. р.). У літературу благословили її відомий поет Борис Демків та критик і літературознавець, професор Тернопільського педагогічного університету, доктор філологічний наук Роман Гром’як: «Поезія Людмили Кірик-Радомської – то відкрита книга душі простої і відвертої людини, що вміє долати недугу і біль, шукати у слові порятунку і Правди. Тим, власне, вона і цікава».
Я не зникну, не стану безплідною тінню,
Повторюся у дітях і внуках своїх,
Розчинюся в землі і життя дам корінню
Різнотрав’я, дерев і квіток польових.
Такими рядками розпочиналася перша збірка поетеси «Неспокій», яка зараз перевидана вдруге. Підсвідомо, ще тоді, коли писала вона такі рядки, мабуть, знала усе наперед. Будучи тяжко і невиліковно хворою, смиренно і гідно несла свій хрест, чесно слугуючи Україні і Слову. Звідки це було у неї? Та, звичайно ж, від рідної землі, від батька й матері, від Всевишнього.
Народившись у селі Вовча Гора на Хмельниччині 12 червня 1948 року в простій селянській родині, була наділена з дитинства цікавістю і допитливістю, високим почуттям любові й справедливості, а ще – гострим розумом і перлинною душею. Любила книги, природу, людей, а тому знання здобувала з притаманною їй допитливістю і цікавістю. Закінчивши в 1966 році із золотою медаллю Чорноострівську десятирічку, вступила до Тернопільського медичного інституту, після закінчення якого від 1973 року працювала лікарем у міських лікарнях нашого обласного центру. Тяжка недуга підкралася несподівано, і вже у 1980 році Людмила Августинівна залишила роботу, ставши інвалідом першої групи. Не зарадила стародавня мудрість: «Лікарю, вилікуй себе самого». Та Людмила, як людина сильної волі і вдачі, не впала у розпач, а поринула у дивовижний світ художнього слова.
Вогонь в душі палахкотів:
Страждання, горя і любові
Не день, не два, а сотні днів,
Рятунок я знайшла у слові.
У довгих самотніх роздумах, коли чоловік і діти були на роботі, до неї навідувалась щира і незрадлива порадниця – література; в душі обзивалася посестра – поезія.
Знов чарівна Муза в гості прилетіла.
Сіла біля мене, мовчки обняла.
Так ми з нею довго гомоніли,
Поки темна нічка день не прогнала.
Вже молодик-місяць зник поза гаями.
Очі закриваю – сон кудись пропав.
А думки, як бджоли, навколо роями.
Ось і сонце вийшло – день новий настав.
І ще одна сестра її – самотність – щоднини заходила у гості, сідала поряд і вони розмовляли:
Самотність – яке страшне слово,
Це – зойк одинокий в пустелі.
Це з власною тінню розмова,
Це – холод і пустка в оселі.
У щоденних змагах із недолею поборола вона тишу і сум, навчившись розмовляти зі світлом через відчинене вікно, яке відкривало небо.
Для мене світ весь у вікні.
Сягнути б далі – от задача.
Такі бувають довгі дні.
А я мовчу, лиш серце плаче.
І уже з днями й ночами, наче призвичаївшись до свого життя-буття, раптом знову, як запече розпука і біль, вона звірялася Єдиному Творцю, запитуючи: «О, Боже праведний, за що оці страждання?». Запитання зависало над нею, а вона знову і знову бралася за перо:
В небеса не рвися – не злетиш,
Якщо природа крил не дарувала.
Тобі і далі по Землі іти –
Вона до себе міцно прив’язала.
Не треба, мабуть, рвати пуповину,
Щоб жити неземним життям.
Тут – джерело, єства твого частина.
А там – лише химерні відчуття.
Невидимий зв’язок цей відчувати –
Чи не найбільше щастя для людей.
Ти і Земля – дитина й мати,
Найкраще, найзначиміше з ідей.
А потім знову мережані рядочки, що сіяла щоднини на папері. Вони присвячені батькам, матерям, дочкам, землякам, рідному краю, простим людям.
Вершиною творчості поетеси стали поема «Хрещення Русі» та історичний роман у віршах у двох книгах «Химерна доля». В романі відображені події польсько-литовської доби в історії України-Руси, що мали місце в кінці ХV – на початку ХVІ століть, боротьбу за визволення України від польсько-литовського ярма. Зображено життя козаків, їх боротьбу проти татарських орд на півдні України. Поетеса надала роману гостросюжетності, натхненності. Книга просякнута ідеями гуманізму, любові до рідної землі, до свого народу.
Ми землю захищали рідну,
А ворогів у неї так багато.
Не всім жилося тут безбідно,
Але на світі лиш одна Вкраїна-мати.
 
Твори поетеси покладені на музику: гуртом «Світозари» (Ігорем Яснюком), пісні «Мамина криниця», «Зроби сопілку із верби», «Не сумуй так, скрипко», та Анатолієм Горчинським – «Молодість».
 
Померла поетеса 28 квітня 2005 року у переддень Великодня, у Страсний четвер. Захоронена на Микулинецькому цвинтарі.
Володимир БАРНА, член Національної спілки письменників України