Льох

Вечорова імла насувалася на село, як розлючена вовчиха на беззахисну жертву. Височінню, котра опускалася все нижче, біг вітрюган, погрожуючи кулачиськом маленьким веселковим хмаринкам, котрі стрімголов утікали од нього.

Михайло Семків, прошкуючи зимовою вуличкою  села, радів, що скоро дійде до своєї хати, де заховається й не уздріватиме страхоти.

Раптом на засніжений шлях упала відчахнута гілка розлогого старого клена. Рефлекторно відскочив з дороги, бо не хотів, аби подарунок лютневого повітря зачепив його. І впав у сніг, бо не сподівався на таке.

Чортихнувся перед тим, як звестися на ноги.  Та скорчився од різкого болю і безсило опустився на те місце, де перебував, не розуміючи, що  з ним сталося.

Але це, слава Богу, тривало недовго. Нагодився сусід, який постійно підтримуючи, допоміг дошкандибати до оселі. Галя (дружина і медсестра місцевої амбулаторії )  обдивилась його, сказала про розтягнені сухожилля на лівій нозі. І побігла до комірчини, аби знайти висушені трави, припасені для такого випадку.

Через кілька днів він уже ходив хатою, опираючись на паличку, й думав, що мине ще небагато часу і він увійде у шкільний клас, аби наткнутися на допитливі позирки учнів.

Та під ранок проснувся і протирав очі, не розуміючи, чому на околиці села, де  знаходився його навчальний заклад, залунали вибухи. Вискочив за поріг, хоч нога ще поболювала. І побачив, як невідомий літак, скинувши бомби, зникає у сіризні поранкового неба.

–Михайле!.. – почув переляканий жіночий голос. – Війна!..

Почуте ошелешило. І він не знав, що має чинити в такій ситуації, хоч не вважав себе людиною, яку несподіванка може налякати. Але заціпеніння минуло, коли побачив стовп вогню  у тому боці, де недавно вибухало. Пожалкував, що не може добігти туди через пошкоджену ногу й був змушений втішати себе, що люди без нього збіжаться та загасять пожежисько.

З такого болісного розмірковування його вивело звернення благовірної:

–Досить тобі сиднем бути… Пішли до льоху… Хіба не чуєш, гул наближається?.. Знову бомбитимуть…

Семків, нічого не кажучи, пішов за нею.  Через кілька хвилин, коли на село знову впали бомби, відчинив двері споруди  посеред  двору, котра псувала його доладність своєю недобудованістю. Поволеньки сходами зійшов вниз. Стовбичив на земляній долівці та намагався нашорошеними вухами вловити, що діється угорі.

А там творилося щось грізнюще. Замість літаків у нахабно розбудженій ними небовисі, у зацепенілість сільських вуличок увірвався противнющий лязкіт танкових гусениць. Семківи ще не знали про це, бо звивини в обох головах охоплювало думкування  про голосне  ревисько  межи хмарами.

Михайлові ще важко було ходити і він залишився на місці, коли жінка подалає  вгору  крутосходами. Але скоро вона повернулася й сердито сплеснула руками:

• Вони вже є у нашому селі… Може, пройдуть повз хату… Добре, що ми тут заховалися… А там якось буде…

Її лицем пробігла кисла посмішка. Можливо, у цей момент вона виглядала недоречно. Але що вже вдієш, коли так сталося? Галина в мирну пору всього боялася. А тепер поготів подружилася з лякливістю. На противагу чоловіку, якого могла запалити, наче найсухіша тріска багаття, будь-яка неочікуваність.

Не встигнули вони отямитися, як скрипнули двері до льоху. Підземну темнюшність прорізало світло ліхтарика того, хто стояв на порозі. Високий, ніби  тичка для квасолиння, уздрівши чоловіка і жінку, проговорив захриплим басищем:

–А-а, ви здєся!

Михайло і Галина не знали, що чинити. Хотіли вберегтися від зайди, який нахраписто вліз у будні сімейства, та…

–Нє двігайтєсь! – викрикнув суворим тоном. – Я сам подойду.

Чужинця не довелося довго чекати. Той скоро збіг сходами і постав перед ними в темнуватій уніформі з незрозумілим шевроном. Переминаючись з ноги на ногу, хотів, напевно, щось сказати  обом, але зненацька його позирк упав на виструнчені банки консервацій.

–Нікогда нє відєл столько жрачкі, – вдоволено прохрипів він.

Дивлячись на посудини з різним вмістом, підійшов до них і заоберемкував те, що йому сподобалося. Наказовим тоном повелів витягнути  із закутини льоху дерев’яні ящики і застелити картоном з долівки. Коли з’явився цей імпровізований  стіл , поставив на нього все, що вхопив. Потім знайшов у кишені штанів ножичок й почав відкривати облюбоване, не звертаючи жодної уваги на господарів.

–Ей, хазяйка! – раптом закричав до Галини, тримаючи у руках банку тушкованої курятини. – Нєсі сюда випівон! Я так хачу!..

Молоду жінку зачепили ці слова, бо ще ніхто і ніколи так не командував нею. Та й горілка  чи самогонка  водилися в хаті тільки на свята, але  було ще далекувато до них.

А Михайло, знаючи про жінчину нехіть до алкоголю, міг перехилити чарчину на роботі чи в сільському барі, за що дружина ніколи не дорікала. Тому й роззлостила її команда. Але згадала, що в хаті є ємкість з медичним спиртом, яким обтирала чоловікову ногу перед накладанням компресу.

-Я сєйчас! – доторкнулася до руки молодого вимагача з автоматом на грудях.

Вона метнулася на сходи і невдовзі повернулася з пляшкою рідини, затканою пробкою з-під шампанського, випитого ще у Новоріччя.

Зайда нетерпляче вихопив принесене й почав розливати у стакани, викинувши з них намоклі у воді цибулини. Тільки два він взяв для цього.

–Чєво остолбєнєла? – гарикнув він. – Нє люблю, кагда женщіни п’ют с мущінамі. Оні для другова создани…

–Отойді отсюдова! – проговорив до  неї й упіймав на собі Михайлів погляд.

–А с тобой ми будєм піть, – сказав примирливо Семківу.

І взяв у руки стакан.

– За твойо освобаждєніє!

– Какоє освобождєніє? – мало не поперхнувся господар.

– От нациков і бендєровцев…

– Нє буду піть с тобой, – мовив. – Здєсь нєт нікакіх нациков і бендєровцев…

І поставив на буцімто стола стакан, що був наповнений розведеним медичним спиртом. А чужинець тим часом ще раз налив собі у свою посудину. Випив і витер губи рукавом, навіть не глянувши на їжу.

– Ти, навєрноє, тоже нацик, – прохрипів, видихнувши випар спожитого алкоголю. – А ба–ба у тєбя нячєво. Мнє нравіца!

І вхопив Галину за руки, аби повести її з льоху.

–А ти сіді! – штовхнув його. – Там ти мнє нє нужен.

Михайло звівся на весь ріст і ударом кулачиська звалив на землю зазіхача. Той од несподіваності упав на землю. Але перед тим встигнув натиснути на курок і кілька куль прошили тіло Семківа.

Галина схилилася над чоловіком. Зрозуміла, що він мертвий і вже ніхто не оживить його. З ненавистю подивилася на чужинця, який все ще не міг прийти до тями. Вхопила молоток, який  лежав неподалік, з усієї сили гаратнула ним вбивцю чоловіка  у черепну коробку. Аж  кров цвіркнула на її сукню. І не спинялася, гамселячи  зайдину голову. Отямившись, вибігла з льоху й подалася до місцини коло чоловікової школи, де недавно вибухали бомби. Їй, боягузці за натурою, було байдуже до того, що може статися з нею.

Ігор  ФАРИНА
селище  Шумськ  на  Тернопіллі