Конверт на Новий рік

Якраз на Новий рік прийшов Ганні лист. Звичайний конверт із марками, заадресований, та чомусь не підписаний. Розгублена Ганя здивовано знизала плечима і надірвала кінчик конверта.

Ого, запрошення ! І не куди-небудь, а у престижний у місті бар, на новорічний вечір! Шкода лише, що не їй. На запрошенні було написано – Ольга.

Ганя замислилась. Знайомих зі таким ім’ям у неї не було, то ж єдиним і логічно правильним вчинком було б порвати те запрошення на клаптики і викинути у смітник. Та Ганя чомусь зробила навпаки – відклала його вбік, на столик. І повернулась до своїх справ.

Та, усе-таки якийсь бісик не давав спокою. Із думок не йшло оте дивне запрошення, мов зурочив хто. А десь біля дев’ятої години Ганя замислилась: ну, чому ж їй так не щастить? Наче і вродлива, а все йде не так, як має бути. Зі своїм хлопцем посварилася, то ж Новий рік зустрічатиме на самоті. А ще те запрошення – якійсь Ользі, а не їй. От лихо!

Ганя зітхнула і вирішила почитати книгу – здається, Агата Крісті була б на часі. Але таємниче запрошення не давало спокою. Ганні було цікаво. То ж невдовзі, відклавши так і не розгорнутий томик, підійшла до одежної шафи. Так, ця вечірня темно-синя сукня повинна підійти. Модельні чобітки, елегантна шубка, стильна зачіска – о, та вона «звалить» отого незнайомця, змусить провести із нею вечір! І совість не мучитиме, бо так йому, отому залицяльнику, і треба! Надіслати запрошення на чуже ім’я – це треба примудритися!

Вона іще раз причепурилася перед дзеркалом, тупнула чобітками і збігла сходами у морозяний, вкритий білим хрустким снігом, вечір. Ще б таксі…

Ні, таки їй сьогодні щастить – як на замовлення, зупинились червоні «Жигулі» із шашечками на даху.

Бар зустрів Ганю веселим гаміром. Чекали на Діда Мороза зі Снігуронькою.

«Нехай чекають, а мені за чотирнадцятий столик», – вирішила.

Обережно, щоб не пом’яти сукні, опустилась на крісло.

І майже відразу почула чомусь знайомий чоловічий голос:

– Олю?

Від здивування перехопило подих.

– Віктор?

Колишній коханий стояв розублений,то блід, то червонів, то чомусь тремтів. «Хворий, чи що?» Іронія брала гору, їй хотілося реготати. Треба ж, колись так познущатися над нею! У інституті були нерозлийвода, а потім і зустрічалися. Тільки Віктор паралельно мав іще коханок, їй відкрили очі подруги. Тому вона вирішила ,що краще бути самій, аніж плакати ночами. При нагоді розірвала стосунки. Віктор тоді щиро не розумів, чому, казав що хоче із нею одружитися.

Сьогодні ситуація здалася їй цікавою та неординарною.

– Я одержала запрошення, – усміхнулась. Витягла із сумочки конверт.

Віктор довго крутив його у руках, а тоді несподівано засміявся:

– Мабуть, я переплутав. Розумієш, після нашої сварки мене познайомили із однією дівчиною. Очевидно, за звичкою я написав на запрошенні твою адресУ.

Що ж, все правильно, наївно було б сподіватися, що Віктор залишиться самітником.

«Добре мені діло,отак принижуватися», – подумалось.

– Яким був, таким і залишився, – рішуче сказала.

Вже підвелася – краще додому, до своєї улюбленої книжки, і навіщо їй було вигадувати собі якийсь детектив?

Віктор заступив дорогу.

– Залишися… Залишися, будь ласка, – просив, тримаючи за руку.

Гані хотілося дати йому ляпаса. Від душі. Щоб запам’ятав.

Пересилила себе.

– А як же Оля? – тільки й запитала.

Віктор опустив очі.

– Усе їй поясню потім, – промимрив.

– Ах, потім! – Гані від сміху виступили сльози на очах.

– А знаєш що, замовляй шампанське, – несподівано вирішила.

– Я зараз, – зраділий Віктор подався до бармена.

Вона провела поглядом колишнього коханого, а потім швидко попрямувала до виходу.

Усе-таки, хотілося спокою. Лягти під ковдру і забути цей неприємний вечір.

…Десь біля дванадцятої ночі її розбудив дзвінок у двері.

«Ну кого чорти принесли», – подумала, позіхаючи. Та відчинила.

Віктор майже увірвався у кімнат:

– Пробач, без запрошення, – виправдовувався. – Ось, у пакеті все необхідне.

Глянув перелякано:

– Тільки твої улюблені троянди не зміг купити, прости мені.

Упав на коліна.

– Досі люблю, – шепотів, цілував руки.

Ганя не знала, що відповісти. Його було шкода, та себе чомусь більше. І що переважить – не знала. Так чи ні? Одвічні запитання для жінок. І однозначної відповіді тут немає і бути не може.

…Хтось настирливо дзвонив у двері. Вона аж підскочила на стільці. Дрімоту як рукою зняло.

– Із Новим роком, – сестра простягала їй кольоровий пакет. – Тут шампанське. Ой, ми ще встигнемо накрити на стіл!

Глянула на замислену Ганю.

– Ти чому така сумна? – поцікавилася.

– Люсіль, ти не повіриш, – примовкла, а тоді засміялася. – Що тільки не насниться при палкій уяві.

– А що це? – Люся підняла із підлоги конверт. – Невже лист, від кого? Давай почитаємо!

– Ні, не треба, – стривожилась чомусь Ганя. – Давай краще відкоркуємо шампанське.

– Ні то й ні, – сестра здвигнула плечима, – клаптик паперу якийсь.

І недбало відкинула вбік.

Смакували вино. Увімкнений телевізор майже не дивилися.

Ялинка виблискувала кольорами.

Люсіль розповідала, як виганяла цивільного чоловіка – цмулить горіляку, собака!..

Ганя співчувала і наливала у фужери іще ігристого напою.

У кутку лежав конверт.