Командир гармати з Тернопільщини розповів про особливості цієї війни

– Гармата, постріл! – за чіткою командою свободівця зі Скала-Подільської, що на Борщівщині, старшого сержанта Сергія Коцеміра гармата смачно плюнула у ворога смертю. З усієї люті. Кілька митей очікування результату.

– Плюс! – задоволено констатує. – В орків горить і палає!

…І знову заряд. Влучення. Згортання. За цим уривком філігранної роботи артилеристів на Донеччині можна спостерігати годинами. Сергій надіслав його, як відповідь на питання: чи є хвилинка на розмову.

– Хіба між пострілами, – віджартувався командир гармати. Речення направду завершував кілька днів. Багато в його гармати зараз роботи!   

24 лютого…

-…десь о 06.45 розбудив телефонний дзвінок. «Нас бомблять!» – почув у слухавці побратимове. Дзвонив зі столиці. Розгубленості не було. Знав, що рано чи пізно цей момент настане. Належав до резервістів першої черги, тож за кілька годин уже був у військкоматі.  

Перший бій…

-…відбувся за тиждень після мобілізації. Без навчання й підготовки. Бойове хрещення вогнем. Здавалося, що все це відбувається не зі мою. Вискочили з авто – до гармати. «Що робити?» – питаємо в командира. Вперше ж. Страшно. Довкола все гупає, зривається, гудить, горить… Автоматично виконували команди. Відпрацювали. Вразили ціль. Залишили позиції. Усе відбулося за 10 хвилин, але для мене ці хвилини видалися вічністю. 

Перші втрати…

-…слава Богу, ще їх не мали. Поранення отримав тільки водій. Просто не встиг вчасно лягти на землю.

Донеччина вразила…

– …своєю байдужістю до війни, а особливо – до всього українського.

Військові будні…

-…це, коли прилягаєш відпочити, кажучи: «Боже, дякую тобі за цей момент відпочинку», – і глибоко видихаєш.

Ніколи не зітруться з пам’яті…

-…перші обстріли ворожих реактивних систем залпового вогню. Коли по тобі вперше працюють «гради», «урагани», «смерчі», – німієш від страху… Але згодом – звикаєш. Починаєш навіть по-філософськи ставитися до цього. Кожен обстріл, як гра зі смертю в рулетку.

На фронті не бракує…

-…диваків. Одні вражають свою холоднокровністю, другі – байдужістю, треті – вмінням й талантом. Так і воюємо, шокуючи світ нестандартним мисленням, силою духу, впертістю та оптимізмом. Вигадуємо таке, що в західних партнерів очі круглі. Застосовуємо зброю в такий спосіб, що в експертів віднімає мову. Протитанковими ракетами, приміром, збиваємо ворожі літаки. Ракети переміщаємо, встановлюючи в кузови вантажівок, бо нам так швидше. Ракетні системи монтуємо на борти швидкохідних бойових катерів. Американські протиударні ракети прилаштовуємо до наших радянських винищувачів МіГ-29, що взагалі вважається неможливим.  Імпровізуємо, додумуємо, пристосовуємося, бо нам дуже треба перемогти.

Контрнаступ…

-…дуже мудро продуманий. Дезінформація зробила своє. Ворог стягнув війська туди, де наступ мав тільки відволікаючий маневр. Ми вирвалися вперед. Деокупація триває. Але важливо не тільки звільнити той чи інший населений пункт, а втримати його. Орки скоро оговтаються, зберуть усі резерви, що мають, і вдарять. Востаннє. Нам треба бути готовим до цього удару, як ніколи, й не просто витримати його, а врізати їм по зубах так, щоб навіть бажання більше атакувати не було. 

Втрати ворога…

-…приносять мені задоволення. Ніколи не думав, що смерть людини може радувати. Але тут без вибору: або вони нас, або ми – їх. Чужого не хочемо, а за своє – боротимемося.

Із України виїде…

-…велика кількість людей, користуючись можливістю отримати статус біженця. Більшість із них, на жаль, не мають бажання повертатися. Навіть після перемоги. Думають, що рівень життя, соціальний стан, матеріальне забезпечення, можливості розвитку, майбутнє в рази перспективніші за кордоном, ніж тут. Сумно.

Моя сім’я зараз…

-…вдома. Зі стиснутими кулаками переживає хід війни та мріє про моє повернення додому з перемогою. 

Мобілізація…

-…повинна бути вибірковішою. Алкоголіки, наркомани й не вмотивовані – більше проблема, ніж допомога на передовій. Армія – не в’язниця, і не лікарня. Тут не карають людей, і не лікують. Тут справжні українці свідомо захищають свою Україну! Бо це їхній святий обов’язок. І бути серед таких людей – велика честь, а не примусівка.  

Запорізька АЕС…

-…об’єкт, що дозоляє ворогові маніпулювати нами й тими, хто нас підтримує. Якщо проблему не розв’язати найближчим часом, може розв’язатися ядерна війна. І це не слова, а реальність. Загнаний у кут і слабий на всю голову путін, у якого немає ні моральних гальм, ні жалю до росіян і світу, – непередбачуваний. А судячи з відкритих погроз його пропагандистів вдарити по Хмельницькій та Рівненській АЕС, – ядерний шантаж його єдина дієва зброя. Про «сильну» армію, «потужну» економіку вже всі все зрозуміли.      

Навчання білорусів…

-…москалі використовують для того, щоб частину нашого війська притримати на їхньому кордоні.

Захід допомагає нам,…

-…бо розуміє, що буде наступним, якщо цю орду не зупинити на українській землі. Чіткий прагматизм з його боку й жодного емоційного братерства.

Світ…

-…від України не відвернеться. Особливо зараз. Просто кожен хоче бути співтворцем великої перемоги.

Ця зима…

-…буде непередбачуваною.

На фронті найважливіше…

-…злагодженість дій між підрозділами різних родів військ. Тільки тоді армія стає єдиним механізмом.

На передовій не вистачає…

-…людей з бойовим досвідом.

Ворога не варто…

-…недооцінювати. Ціна навіть крихти легковажності – життя.

Сценарій Ізраїлю

-…Україні не підходить. Ми ніколи не зможемо жити постійно на пороховій бочці. Нам важливо перемогти зараз, завершити те, що розпочали наші діди й прадіди. Саме наше покоління має поставити крапку в цій багатолітній війні з москалями. Наші діти й внуки взагалі не повинні знати, що таке війна.

Війна змінила…

-…мене і багатьох із ким спілкуюся – в гіршу сторону. Я збайдужів. Збайдужів від усвідомлення того, що нічого не змінюється. Одні воюють, а другі – на війні заробляють. І так з 2014-го. Хтось – в окопі, а інші – в барах чи «високих» кабінетах папірчики переставляють і долю тих, хто на передовій часто вирішують. Селфляться на фоні бою, хоча в бою жодного разу не були. В деяких сім’ях і син, і батько на фронт пішли, бо це їхня земля. А багато-хто з «мажорів» шашлики на природі смажать і «най лохи за нас воюють» кажуть. І вони – житимуть, а на передовій – кращий цвіт поляже. І після перемоги, вони на курорти поїдуть, а звичайні Воїни довго ще відновлюватимуться, а відновившись – рушать на заробітки за кордон, бо за щось треба сім’ю годувати. Ту сім’ю, що від переживань і сліз зчорніла, що від зорі до зорі волонтерила, аби бодай чимось допомогти синові, батькові, братові, сестрі, дружині чи матері там, на фронті.  

Після перемоги…

-…я зі сім’єю хочу на кілька тижнів поїхати туди, де і слова не буде про війну. Опісля ж, набравшись сили, мрію відкрити власну справу й насолоджуватися життям у вільній та непереможній Україні.