Юрій ЦВАНИК: «На фронті, як і в школі, постійно треба вчитися»

Через війну на сході України люди різних професій, вірувань, чоловіки й жінки, взяли до рук зброю, щоб захищати країну від агресора. Політиків, правда, серед них не густо. В основному – економісти, трактористи, вчителі…
Юрій Цваник із с.Литвинів на Підгаєчинні мріяв сіяти мудрість, вкладати у дитячі голови світлі думки. Та замість вивчати творчість Лесі Українки чи історію виникнення Київської Русі і розповідати про подвиги її славетних богатирів, самому довелося стати воїном.
Після навчання у Львіській області, де проходив інженерну підготовку, відпрацьовував володіння зброєю, потрапив у складі 24 окремої зенітно-механізованої бригади на Луганщину. Основною його роботою стало куховарство. Хтось прочитає це і подумає: «Та який з нього воїн…» І буде неправий. Чому? Про це розмовляємо з самим Юрієм Цваником.
– Юра, розкажи, якими смаколиками ти годував наших солдатів?
– Від ранку і до вечора я був на ногах. Бо, закінчивши справи господарські, заступав на варту, поряд з іншими чергував на блокпостах, отож приготуванням їжі моя служба не обмежувалась. Але, як жартували хлопці, війна війною, а їсти хочеться завжди… Тим, що ми мали на початках, особливо не потішиш. Проте останнім часом держава краще почала дбати про забезпечення армії. Принаймні, мінімум – гречку, рис, тушонку, м’ясо – ми мали і голодним ніхто не залишався. Готував різні страви, але найбільше хлопці чекали неділі, тоді я зі своїми помічниками, беручи до уваги наш західний звичай, готував щось особливе. Причому багато, бо інколи на їжу чекали 40-50 чоловік. Чимось особливим для нас завжди була допомога волонтерів. Низький уклін їм і велика подяка.
– А які особливості служби, що найбільше запам’яталось?
– На фронті, як і в школі, постійно треба вчитися, удосконалюватися. Якось ми щойно заступили в наряд, а вже через кілька хвилин терористи відкрили вогонь із гармат. Хлопці ледве встигли заховатися в бліндажі, як місце, де ми стояли, накрило снарядами. Секунди тоді відділяли мене від смерті. Але з часом ми вивчили розпорядок стрільби московських наймитів: вони гатили по нас близько третьої, після 15 години і ввечері. А тому ми заздалегідь ховалися.
Із приємністю згадую про зустріч із бійцями батальйону “Айдар” – якийсь час вони стояли біля нас. Це – справжні воїни, які сікли москалів, знищуючи їх безжалісно. У них на озброєні був діючий кулемет “Максим”, що вирізнявся характерним звуком при стрільбі. Коли ми його чули, то знали – це наші айдарівці дають прикурити ворогам. Мені дуже подобалися їхні методи ведення війни: жорсткі, ніякої пощади ворогам. Цим вони заслужили славу серед своїх, а терористи боялися їх як вогню. З останніми так і потрібно: не домовлятися, а знищувати, знищувати…
– Юра, а як вам вдавалося порозумітися з місцевими?
– По-різному було. Деякі, особливо літні люди, агресивно запитували, чого ми сюди прийшли, що нам поганого зробила Росія… А молодь і люди середнього віку ставилися лояльно, приносили овочі, фрукти, називали визволителями.
– Не можу оминути тему алкоголізму в армії. Від цього нещастя загинуло вже немало військовослужбовців.
– Було, як і всюди. Одні пили, щоб зменшити навантаження на нервову систему. Так, принаймні, вони казали. Інші зовсім не вживали. Тут, як і деінде, все залежить від людини. Якщо вона хоче пити, то завжди знайде можливість чи на фронті, чи вдома. А хто має голову на плечах, той не дружитиме з алкоголем. Випити сто грамів, щоб зняти стрес, і напиватися до чортиків – це різні речі.
– Ти на власні очі бачив, що коїлося на передовій, а тепер повернувся додому, до улюбленої роботи з дітьми. Тобто, можеш всебічно оцінити ситуацію.  Яким, на твою думку, буде кінцевий результат протистояння на сході?
– Важко тепер щось прогнозувати. Мені видається, що на початку цієї війни Україна мала шанс малою кров’ю прогнати ворогів зі своєї території. Ми втратили його. Нині якщо наступати відкрито, позитивного результату  досягнемо, проте поляже багато хлопців. Тому залишається чекати, бо найкращий учитель – це час. Він уже навчив українців, що потрібно озброюватися і як треба воювати. Він навчив східняків відрізняти справжніх друзів від пропагандистів, показав їм, якою насправді є Росія.
Будемо сподіватися, що Бог допоможе нам перемогти, подарує Україні мир і спокій. Аби тракторист орав поле, студенти гризли граніт науки, вчителі запалювали в дітях вічний факел знань. А військові стояли на сторожі цього правильного розпорядку життя і не дозволяли нікому сторонньому в нього втручатися.
Михайло УХМАН