Яке це щастя мати власну державу

Дев‘яносто п’яте літо зустрічає Ольга Павлівна Іщук – мешканка хутора Григорі, що належить Добромірківській сільській раді Збаразького району. 12 липня з’їхалися до батьківської оселі доньки, внуки, правнуки, щоб привітати берегиню їхнього роду з ювілейною датою. Радітиме ненька зустрічі з найріднішими людьми, як найбільшому святу.
– Виростила нас мама сама, – каже донька Ірина, – усе життя над нами із сестрою «трусилася», і тепер, коли нам поза 70, не перестає піклуватися про нас, наших дітей та онуків.
– Чоловіка, – додає пані Ольга, – у 1944-ому забрали на фронт, коли старшій донечці був лише рік, а молодша лише мала народитися. Так і пропав… Ніякої звістки відтоді від нього ми не мали. Довелось піднімати дітей самотужки, незважаючи на нелегкі часи.
Сьогодні пані Ольга не дуже охоче розказує про пережиті труднощі. Якось давали собі раду, не голодували.
– До того, як прийшла радянська влада, – каже, – у нас було все – достатньо поля, великий сад, господарка. У дідуня було багато дітей – шестеро дочок і двоє синів. Один з яких – мій батько. Я ж у батьків була одна. Пам’ятаю, як жили у тісній глиняній хаті великою дружною родиною. Вона й досі стоїть на нашому подвір’ї, бережу її, як реліквію, як щось дуже близьке і рідне, без чого важко жити. Часом мені здається, що від цієї хатинки іде якась енергія, яка додає життєвих сил. А ще вдячна природі, яка оточує нас. З пташками та зайцями виросли мої діти, вони люблять і розуміють природу як ніхто.
Про це міг би розповісти кожному гостю оселі двадцятирічний крук, який прижився на обійсті.
– Я знайшла нашого Кая, йдучи через ліс від автобусної зупинки додому. Він, ще зовсім безпомічний, жовторотий, – пригадує молодша донька пані Люба, – впав з гілки на мою руку, наче просив захисту. Спитала, як звати, сказав «кей», то й вирішила, що буде Кай. Так він у нас і живе. Найцікавіше те, що коли вперше принесла додому і поставила біля клітки з курочками, то, почувши, як вони кудкудакають, почав і собі. Потім навчився повторювати за мною слова. Кажуть, мої інтонації голосу копіює. Навіть казав «окей, Люба», «камон, Олег», це ми так англійську вчили. Правда, «Слава Україні» так і не навчився говорити. Хоча живе птах у великій клітці, але на волю не проситься. Колись забули закрити дверцята, то втік, не було його днів два, та повернувся назад, винувато помахав крилами, схилив голову, наче просив вибачення. Не зміг без нас. Так і живемо поряд. Взимку забираємо у сіни, щоб не замерз. Годуємо усім, що їмо самі, він не перебирає.
Пані Оля дивується і радіє такому сусідству. Каже, що в дитинстві діти приносили не одне пташа, але жодне не навчилося говорити. А цей птах дуже розумний і, можливо, ще чогось навчиться, адже, кажуть, круки живуть по триста років. Такі ж довгожителі, як вона.
– Живу багато років, – жартує старенька, – бо усі нерви по лісі погубила. Випробування, які нам випали, змусили виробити добре терпіння, віру, надію.
Випробовувала доля пані Олю з самого молоду. Залишилась з двома дітками, проживши з чоловіком Павлом лише рік і п’ять місяців. Навіть добре не встигла пізнати його. Познайомились під час праці у Максимівці, сподобались одне одному, одружились через три тижні після знайомства.
– Кажуть, – пригадує пані Ольга, – що він допомагав бандерівцям, привозив їм ліки, але мені він тоді нічого не розказував, бо оберігав від неприємностей. Знати таке було небезпечно, тож зайвого не говорили навіть найближчим людям. Але в душі кожен переживав за Україну, усіма силами прагнув, щоб вона була вільною.
У хаті довгожительки ще з тих далеких часів збереглися образ Ченстоховської Божої Матері, портрети Івана Франка, Тараса Шевченка, ілюстрація до шевченкового «Кобзаря» «Думи, мої, думи…», на якій є, окрім іншого, тризуб. – Якби кадебісти помітили той тризуб, – пригадують мама з доньками, – то усіх би могли виселити на Сибір.
А скільки знущалась радянська влада із хуторян, коли виганяла їх з хат до села.
– Хутори хотіли знищити, – кажуть мої співрозмовники, – бо вважали їх розплідниками бандерівців. Тож виганяли мешканців із насиджених місць, а ті складали майно на фіри і їхали кудись до родичів. Бабуня цілувала поріг, коли покидала рідні стіни.
Та тоді пані Оля не послухалася, переховувалась у хліві, на горі, поки діти з бабусею та дідом жили у Добромірці. Згодом ті повернулись, та лише з маленькими вузликами за плечима.
Бачачи, що хуторяни повертаються, влада на зло їм нищила, палила льохи, стодоли, майно, тож доводилось усе відбудовувати заново.
– Коли забрали у колгосп майже все наше поле, сад, то попривозили сюди телят і змушували, щоб ми їх пасли, – каже пані Ірина, – а також мали доглядати до тисячі курчат. Та й у поле жати ходили. Найбільше запам’ятали, як малими за кілька кілометрів ходили до школи через сніги.
Обидві доньки пані Ольги закінчили вищі навчальні заклади. Люба стала інженером, працювала на ткацькій фабриці у Тернополі, зараз більшість часу проводить у рідному домі, допомагаючи мамі господарювати. Ірина здобула фах філолога і музиканта, тридцять років працювала в Теребовлянському культосвітньому училищі, десять років очолювала районну організацію Народного Руху України.
– Ми завжди захоплювались нашою матусею, – каже пані Ірина, – вона усе життя була нам прикладом. Любила вишивати, прищепила цю любов і нам. Разом з мамою ми вишивали і подушки, і рушники, і занавіски. Усе і досі у маминій оселі красується, нагадуючи, що живе тут щира українка. А ще мама дуже патріотична. Кожного свята виставляє біля хати жовто-блакитно прапор. Ми запитуємо, навіщо, адже тут його ніхто не бачить, але вона каже, що для себе і переконує, що має бути так, а не інакше. А як мама плакала, коли вперше після здобуття незалежності лунав Гімн України. Вона постійно цікавиться політичними новинами. Ота любов до рідної землі і тримає її.
– Найбільше мені хочеться, – каже старенька, – щоб від нашої України нарешті відчепився той загарбник, щоб вона не втрачала своїх синів на тій бійні. Кажу так, бо це не війна, це щось ще гірше. Хочеться, щоб у всіх було все добре і був мир. Хочу попросити земляків не нарікати на свою країну, а працювати. Багато людей навіть не уявляють, яке це щастя, що маємо власну державу.
Любов до рідної країни пані Оля передала не лише дітям, а й онукам, яких у неї п’ятеро, та семи правнукам. Є серед онуків і художник, і священик, і сільський господарник. Найстаршому правнуку уже 28 років, наймолодший лише у першому класі. З’їжджається уся велика родина на храмовий празник (на Івана), на Великодні свята, на Святвечір, на Петра і Павла, у день народження найповажнішої берегині гарного українського роду, свято шануючи традиції та один одного. От і цього разу затишна оселя посеред лісу знову сповнилася веселим гомоном, який радував пані Ольгу і дивував старого крука. Можливо, вже від нових молодих голосів він нарешті навчиться говорити «Слава Україні!»
Ірина СИСКО