Історія з життя про власні помилки

Ірина з донькою знову йшла на прийом до дитячого лікаря. В реєстратурі їх уже впізнавали. Світланка часто хворіла. Тиждень – у школі, два – вдома. А мати шкодувала донечку, оберігала від усіляких негараздів. Та справжні проблеми настали, коли Світлані минуло 10 років і чоловік несподівано ошелешив:

– Почуття минули. Іншу кохаю, вона вагітна від мене. Аліменти платитиму, на іншу допомогу не розраховуй. Ти працюєш, впораєшся сама.

Образливо було до сліз. Розуміла, аліменти – крихти, які отримуватиме. На чиюсь поміч годі було сподіватись. З тих пір Ірина, зціпивши зуби, важко працювала та підробляла, аби доньку і фруктами потішити, і на плавання відвести.

Підростаючи, Світлана часто звинувачувала неньку у злиднях. Мовляв, батько їх покинув через те, що Ірина безхарактерна. З часом дівчинка все рідше хворіла. До університету сама вступила і добре навчалась. А на третьому курсі працювати пішла.

– Ось тепер заживемо, – раділа Світлана. – Я гори зверну, а бідувати ніколи не буду.

І справді, після закінчення вузу відразу отримала посаду начальника відділу престижної фірми. З’явились гроші. Відпочивати донька їздила лише за кордон.  Навіть матір один раз до санаторію відправила.

Незабаром Світлана заручилася з Марком. Мати раділа – хлопець наче непоганий. Пара сама спланувала і оплатила шикарне весілля. Роки минали, Ірина мріяла стати бабусею.

– Мамо, які діти? Ми обоє працюємо допізна, – відмахнулась Світлана, коли ненька ніяково запитала про онуків.

– Не переймайся, я стану в пригоді. Все одно ви окремо живете, а я на пенсії.

Через три роки Ірина дочекалась онучки. Хто буде сидіти з Мар’янкою, навіть не обговорювалось. Звичайно, бабуся. Ірина була щаслива, вона ж допомагає дітям.

Але зовсім скоро стала помічати, що донька  зовсім не цікавиться малям. Зять теж прохолодно ставився до своєї кровинки, навіть на руки неохоче брав.

– Можливо, ви, бодай, на вихідні заберете Мар’янку до себе, вона сумує.

– Що ти вигадуєш, їй лише три роки. Тільки їсти, спати і гуляти, – заперечувала донька. – У нас робота, ціни, сама бачиш, які. Ми з Марком ні в чому собі не відмовляємо. Та й тобі гріх жалітися, живеш у достатку, гроші є. А нам коли відпочивати?

– Доню, а хіба я щось про гроші кажу? Їх все-одно всіх не заробиш. Мар’янці ж батьківське і материнське тепло потрібні.

Нічого не поробиш. Час швидко збігав. Через кілька місяців онучці вже йти до школи. Ірина помітила, що Мар’яна щонеділі, відвідавши батьків, поверталася від них сумною і роздратованою. Світлана вихідними у спортзал і до салону краси ходить, а Марко прилип до комп’ютера: фесйбук та інстаграм – його життя. А ще, виявляється, донька із зятем відпустку беруть, до Єгипту обоє їдуть.

– Світланко, Мар’янку з собою на відпочинок беріть. Разом побудете, як сім’я. Вона не заважатиме і теж світу побачить, – просила бабуся.

– Мамо, у мене проблеми, наші стосунки зазнали тріщину. З Марком наодинці побути треба.

Знову не дослухалась до матері донька, не цінувала її. Вони поїхали удвох. А бабуся, як завжди, залишилась з онукою. І думала: «Гроші дуже змінюють людей та показують, ким вони є насправді. Не варто їй було оберігати Світлану від проблем з самого дитинства. Вона постійно шкодувала доньку. А та натомість виросла байдужою і черствою до власної дитини. Покинула її на мене, на старшу людину. Нічого, ось приїдуть, серйозно поговорю. Власні помилки виправляти ніколи не пізно…»

Оксана ВОЛОШИНА